Життя«Моя лють виявилася моєю силою». Відомі українки про зміни за 2 роки повномасштабної війни

Повномасштабна війна, попри відчуття відносної безпеки чи небезпеки, не консервує нас в одному стані. Рішення, які ми ухвалюємо щодня, важливі для нас цінності і якості характеру, близьке оточення – усе змінюється. Тому ми зустрічаємо 24 лютого 2024 року не такими, як 24 лютого 2022. 

Ми запитали в режисерок Ганни Копилової й Аліни Горлової, засновниці школи комунікацій Bazilik Марини Батуринець, співзасновниці бару «Басамани» Олени Масон та активістки Тані Касьян про те, як вони змінилися впродовж 2 років повномасштабної війни. Вони згадали про речі, які стали для них важливішими, складні та неоднозначні рішення, які їм доводилось ухвалювати, а також про те, що допомагає їм відновлюватися. 

Ганна Копилова 

режисерка

Те, що було цінним для мене раніше, менш цінним у воєнний час не стало

З повномасштабною війною я стала чеснішою як у ставленні до себе, так і до інших. Іноді, на жаль, ця чесність буває різкою, але я намагаюся бути й відвертою, і тактовною водночас. 

Повномасштабна війна дуже сильно повпливала на мої стосунки з людьми. Я думала про те, як можна означити моє близьке коло, особливо в перший рік війни, коли ми всі опинилися в різних обставинах і місцях. Зараз я уявляю його як мішень від дартсу: ближче до центру перебувають твої найрідніші люди, і наступні сектори, як на мене, стали ближчими до цього центру. Це, звичайно, залежить від місця перебування й контексту, але я намагаюся підтримувати стосунки з дівчатами й хлопцями, які поїхали, якщо наші цінності збігаються. 

Те, що було цінним для мене раніше, менш цінним у воєнний час не стало. У мене змінилися пріоритети в роботі. Раніше я більше працювала рекламною режисеркою, зараз більше сконцентрована на документалістиці. У цілому я остаточно зрозуміла, що моя робота має приносити користь. Без цього чинника мені важко працювати. 

Перші три місяці війни в евакуації мене сильно підкосили в психологічному плані, тому я повернулася до Києва в травні

Мені здається, я досі щодня ухвалюю рішення, бути в Україні чи все ж виїхати, бо маю двох дітей. Дивитися на них ранками під час обстрілу, коли вони, як пташенята, туляться одне до одного, сплять у ванній, поруч труситься собака, – це, звичайно, наштовхує тебе на роздуми, чи правильно ти робиш, що лишаєшся тут. Проте перші три місяці війни в евакуації мене сильно підкосили в психологічному плані, тому я повернулася до Києва в травні й виправдовую себе тим, що психологічно здорова мама краща для дітей. Насправді вони в мене дорослі й адекватно справляються з новими правилами. 

Я ходжу до психолога й усім раджу, бо зрозуміла, чому це важливо зараз. У мене немає психологічних проблем чи запитів, але в мене є рефлексія довкола ситуації, яка зараз є, воєнних новин, себе – хто я, чим я можу допомагати. Психолог усю цю рефлексію впорядковує правильно, щоб ми не звалювалися в саморуйнування, і ця рефлексія була продуктивною, а не деструктивною. 

Твоя робота існує не тільки для тебе, а й для спільної мети

Також я шість разів на тиждень займаюся спортом: бігаю по 5–6 км, ходжу на силову йогу та фехтування. Мені здається, що спортом я теж закриваю якісь психологічні потреби. Біг структурує думки, бо я бігаю й думаю, йога – це дисципліна й класна можливість зазирнути всередину себе, а фехтування – викид агресії, тактика, стратегія. А ще є близькі люди, які розділяють зі мною різні досвіди та переживають разом зі мною різні емоції, за що я їм дуже вдячна. 

Найголовніше, що допомагає у воєнний час, – це дотичність до важливих процесів, і це не лише про збори. Я про те, що твоя робота існує не тільки для тебе, а й для спільної мети, яка, як це пафосно б не звучало, є нашою перемогою. Я прийняла, що війна буде тривалою, але долучення до важливих справ – те, що тримає мене в тонусі.

Марина Батуринець

засновниця школи комунікацій Bazilik і Bazilik media, директорка освітнього проєкту для родин і партнерів(-ок) військових і ветеранів «Близькі»

Я почала більше цікавитися вивченням української ідентичності, історії

Я не можу сказати, що за цей час у мене якось змінилися цінності, але вони справді повпливали на пріоритети. Я вирішила, що потрібно розбиратися в українській історії, просувати українську культуру, розмовляти українською, хоча до 24 лютого я не спілкувалася нею на постійній основі, лише з українськомовними друзями. 

Чи вважала я це непотрібним? Ні. Для мене війна почалася у 2014 році, але все відкладалося, завжди були відмазки на кшталт «так історично склалося в моїй родині», а потім настало прозріння. 

Як каже мій друг військовий, люди потребують трьох щеплень. Перше щеплення – Майдан, друге – початок АТО, а третє –- повномасштабне вторгнення. Це були три щеплення й для моїх цінностей. Єдине, що точно змінилося, – я припинила шукати російських лібералів. Якщо раніше я ще могла когось виправдати, то зараз не буває «хороших рускіх», якщо вони ще не в труні. Тому я почала більше цікавитися вивченням української ідентичності, історії, перечитую українську літературу.

Мені здається, щотижня ми відкриваємо в собі якусь нову якість

Найбільший виклик, що трапився зі мною 24 лютого, – я була молодою мамою. На той момент моїй дитині було 7 місяців. Коли починався Майдан, я тільки закінчила університет, була сама собі активісткою. Там тебе труять газом, стріляють, водомети під КМДА – це одна історія. А коли ти 24 лютого прокидаєшся, дивишся на ліжечко з дитиною, і в цей час лунають вибухи – це величезний виклик, бо тобі потрібно поєднати безпеку дитини та свої цінності. Питання безпечного місця для дитини було пріоритетом. Для мене це був надскладний вибір, я розуміла, що не можу залишатися в Києві, як би не хотіла. 

Ми виїхали до Карпат, я думала, чи їхати за кордон. Зрештою ми повернулися додому влітку 2022 року. Для мене це було найскладнішим рішенням, бо я розуміла, що за кордоном стаю менш корисною. Бо якщо в Україні треба мавік, ти його швидко дістаєш. Тому, коли я перебуваю з дитиною в Україні, у мене є цілий план дій, що робити, коли починається тривога. Ми ніколи не нехтуємо правилами. Веду за собою дитину до укриття. І собаку, бо це моя друга дитина.

Мені здається, щотижня ми відкриваємо в собі якусь нову якість. Десь місяць тому я приходила до свого друга-військового й питала: «Ти знаєш, ким ти вийдеш із цієї війни?» Він відповідав, що не знає. Так само я не знаю, ким ми будемо наприкінці цієї війни – з якими навичками, професіями. Я волонтерила у 2014 році, під час Майдану. Але той обсяг волонтерства, який я стягую зараз, – ці збори, ці цифри – це точно інша історія. Якби мені хтось у 2014 році сказав, що я закриватиму мільйонні збори, я б не повірила. 

Хтось випав із мого життя, точно зʼявилися люди, з якими мені є мало про що поговорити

Навичка, яка в мене зʼявилась, не можу сказати, хороша вона чи погана, – я розбираюсь у типах зброї, ракет. Можете розбудити мене серед ночі й запитати, за скільки часу і яка ракета летить до Києва, з якого боку частіше залітає балістика, скільки треба часу на підліт літаків з аеропорту Моздок. Я розбираюся в українських дронах, хто на чому літає, навіть трошки в комплектації до FPV-дронів. Це все ті потреби, які треба закрити військовим, і в якийсь момент ти теж починаєш жити цією темою. 

Думаю, у всіх українців так чи так змінилось оточення, коло спілкування. Як людина, яка запускає збори, точно розумію, що в моєму житті зʼявилися нові люди. Іноді під час великих зборів мені треба більше аудиторії – так люди й доєднувалися до моїх ініціатив. Це просто свідомі українці, які приходять і кажуть, що вони поруч і зможуть допомогти. І це вау! Мені здається, на таких людях я і тримаюсь.

Хтось випав із мого життя, точно зʼявилися люди, з якими мені є мало про що поговорити. Однак я ніколи не скажу, що люди, які виїхали за кордон, погані. Я спокійно спілкуюся з деякими своїми подругами, які виїхали, і розумію їхній біль.

Щоразу я намагаюся знайти щось, що буде мене відновлювати, – не просто тримати на плаву, а підносити, тішити. Такий стан завжди досягається різними способами. Наприклад, я можу помалювати три дні, мені це сподобається, а з часом знову набридне. Тому те, що я внутрішньо стабільна, – це вже класний результат. І я не сильно засмучуюся, якщо не маю чогось особливого, щоб відновитися. 

Олена Масон

волонтерка ГО «Українські Мурахи», співзасновниця бару «Басамани»

По суті, усе, що з нами залишилося після вторгнення, – це тривожна валіза, наші друзі та наша бібліотека

Не сказала б, що вторгнення й велика війна стали для мене несподіванкою. Усе почалося з появи десятка й десятка книжок про інші війни в нашому домі. В основному це був досвід Балканських країн. Відчуття великої війни восени-взимку 2022 вже було достатньо концентрованим. Ми з чоловіком обговорювали плани та вибирали речі для тривожної валізи. Тому я б сказала, що з вторгненням для мене неважливими стали речі, те, де я живу. Важливо – хто мої однодумці, спільнота. По суті, усе, що з нами залишилося після вторгнення, – це тривожна валіза, наші друзі та наша бібліотека.

Мені пощастило більше, ніж багатьом співгромадянам. Мабуть, я навчилася пакувати все в декілька валіз при переїздах (їх було вже чотири, і я готуюся до нового). Мені довелося боротися із силою тяжіння, що неухильно провалювала дах зруйнованого будинку, щоб не постраждали сусіди. Найскладнішим рішенням було не відновлювати будинок, а відпустити його, продати за безцінь і почати будувати щось нове. 

Моя лють виявилася моєю силою: раніше я не усвідомлювала, для чого мені такий буйний характер. Лють я використовую, як паливо, щоб діяти. Не терплю несправедливості та стаю бійцівською собакою, коли йдеться про захист своїх. 

Я нагадую собі, що поки в мене є можливість працювати тут, у відносній безпеці, я маю робити це добре

Для мене повномасштабне вторгнення дуже сильно підкреслило чорно-білу схему «свій-чужий». Умикається захисний механізм, який допомагає окреслювати кордони. Близькі стали ближчими. Нещодавно я запросила подруг на вечерю, там була адвокатка, художниця й культурна менеджерка. Ми й раніше збиралися такою компанією, але тут я помітила, як змінилися наші розмови. Ми стали відвертішими, щирішими та якіснішими в підтримці одна одної. Свої люди мене дуже тримають і, сподіваюсь, що я їх так само.

У різні періоди мене відновлюють різні речі. Іноді це басейн і терапія. Іноді – прогулянки з моєю собакою Лісою, щоденні повторювані ритуали. Мене підтримує бути корисною, я знаю, що в мене є кілька «городиків», які я маю обробляти: це наші бар «Басамани», волонтерська організація «Українські Мурахи» та всі мої, хто зараз захищає нас на фронті – їхні родини, мої друзі та подруги. Якщо щось із цього рівняння випадає, я починаю провалюватися. Я нагадую собі, що поки в мене є можливість працювати тут, у відносній безпеці, я маю робити це добре, не розкисати, не дозволяти собі випадати надовго. 

Аліна Горлова

режисерка

Я не відчуваю важливості визнання, не відчуваю радості від якихось здобутків, участі у фестивалях

Повномасштабна війна проявила багато чого й хорошого, і поганого. З деякими людьми подальші стосунки стали неможливими, бо стресові обставини чітко показали, що для кого цінно. І поряд залишилися ті, із ким мої цінності збігаються.

У мене дуже змінилося ставлення до себе як до людини, яка займається мистецтвом. Війна – це криза для всіх митців і мисткинь. Я часто запитую себе: чому я продовжую цим займатись, а не долучаюся безпосередньо до війська? У чому користь моєї роботи зараз? Чим моє мистецтво може бути корисне українцям? Яка моя роль? 

Я відповідаю собі дуже щиро й допоки буду знаходити відповіді на це питання, буду цим займатись. Якщо ж відповідей більше не залишиться, значить, мистецтву доведеться почекати. Деякі відповіді досить цікаві, я сподіваюся, що зможу реалізувати дещо з них досить скоро. Я не відчуваю важливості визнання, не відчуваю радості від якихось здобутків, участі у фестивалях. Це все відійшло на задній план. 

Я не вірю, що минуло два роки. Усе ще перебуваю в лютому-березні 2022 року й інколи помічаю, що світ за межами України змінився, а я – ні

Найскладнішим рішенням за цей час, мабуть, було все ж таки поїхати навчатися на магістратурі в Англії восени 2023 року, яку я вже переносила у 2022 році, бо не хотіла їхати з України. Тепер до кінця літа 2024 я живу між Україною та Лондоном, катаюся туди-сюди, бо не можу дуже довго всидіти за кордоном. Це дуже важко, я не знаю, як інші українці витримують це. Але, з іншого боку, це неймовірний досвід, я дуже вдячна стипендії Chevening за таку можливість. Звісно, я б дуже хотіла, щоб це навчання сталося зі мною за інших обставин і я змогла повністю насолодитися перебуванням у Лондоні. Бо це ж мрія, так? Навчатися тут безплатно, отримувати стипендію й насолоджуватися цим імерсивним містом. Проте відчуття з цього приводу зовсім не ті. 

Я думаю, усі відчувають цю неймовірну напругу та темряву, яка інколи охоплює. Я не вірю, що минуло два роки. Усе ще перебуваю в лютому-березні 2022 року й інколи помічаю, що світ за межами України змінився, а я – ні. Мені допомагає відновлюватися тиша й природа, сауна й сон. А ще поїздки на фронт. 

Працювати далі мені допомагає єдина думка, що іншого виходу в нас просто нема, що треба вистояти й зробити все можливе й залежне від тебе. Треба просто бути сильною зараз. Така стратегія. 

Тетяна Касьян

активістка, директорка ГО «Точка опори ЮА» й авторка книги «Наше. Спільне»

Тепер я більше ніколи не скидаю дзвінки батьків і швидко відповідаю на повідомлення

Не змінилася моя основна діяльність, проте за ці два роки я ще більше упевнилася в тому, що перебуваю у правильному місті. Я в громадській діяльності, яка працює на захист прав людини. До повномасштабного вторгнення я інтуїтивно розуміла, наскільки важливі цивільні партнерства, проте зараз це все перед очима. Коли я бачу фотографії загиблих ЛГБТК+-військових, то розумію, що ці люди ніколи вже не дочекаються рівних прав. І розумію, що все, що я роблю, важливе й недаремне. Проте для мене лишається неприємним і несподіваним те, що навіть коли до партнерств уже готове суспільство, ті, хто ухвалюють закони, досі тягнуть. 

За цей час підсвітилися люди, які дійсно будуть поруч у найскладніші моменти, і лише на їхню думку я тепер зважаю. Коли мої батьки потрапили в окупацію і я місяць не знала, що з ними, то деякі з тих, кого я вважала друзями, не поцікавились, як я, як мої батьки, чи потрібна мені якась допомога. Водночас багато малознайомих людей відгукувались. Отож я знову повертаюся до свого фундаменту, своєї основи цінностей – близьких і рідних. Тепер я більше ніколи не скидаю дзвінки батьків і швидко відповідаю на повідомлення. Коли мені тривожно, я можу подивитися, що мама зараз або нещодавно була онлайн, і мені неодмінно легшає. 

Ми можемо визнавати, що ми втомлені й що нам боляче

Не можу сказати, що в мене раніше не було внутрішньої сили, проте тепер вона вийшла на абсолютно нові рівні. Я можу плакати, тому що більше цього не соромлюся. Для мене це просто вияв емоцій. Проте я водночас можу бути зібраною й допомагати, приймати якісь історії не так близько до серця, щоб мати ресурс на всю свою діяльність. Ми часто кажемо, що не можна втомлюватися від війни. Проте це можливо й це стається прямо зараз, саме тому є різні програми психологічної допомоги. Ми можемо визнавати, що ми втомлені й що нам боляче. Та визнати втому не дорівнює здатися. Ми далі маємо працювати на перемогу, просто з невеликими перервами, щоб мати змогу відновитися.  

Я працюю зі своєю втомою на випередження: щойно відчуваю апатію, то перемикаюся на творчі заходи, складання мозаїки чи книжки, а також вчу щось нове, бо маю буквально потребу в тому, щоби щось дізнаватися. Я розумію, що невеликий відпочинок зараз допоможе уникнути довгого випадання в майбутньому, коли мене муситимуть виходжувати лікарі й мої рідні. 

Не думала, що серед усього цього горя, серед такої жорстокості росіян, у буквально найгірший момент мого життя я так сильно полюблю

Зараз я також наново вчуся жити сама. Я жила сама з 2019 року, мені дуже подобалася ця самостійність.  Але так боялася залишитися сама на початку повномасштабного вторгнення. Так і сталося. Я була сама у квартирі, прокинулася за кілька хвилин до вибухів, і мені було так  страшно, що поруч нікого немає. Та зараз знову вчуся давати собі раду самостійно, коли мій чоловік у відрядженнях. Незвично, що до цього знову потрібно звикати. 

Ми знаємо ці фільми та книги про те, як люди жили у війні й мали звичайні життєві моменти. Проте на початку повномасштабного вторгнення мені це здавалося просто неможливим. Зараз ці моменти людського дійсно стають неочікуваними, але дуже дорогоцінними. Наприклад, я за цей час знайшла кохання й вийшла заміж. Наприклад, я за цей час знайшла кохання та вийшла заміж. Не думала, що серед усього цього горя, серед такої жорстокості росіян, у буквально найгірший момент мого життя, я так сильно полюблю. Не уявляла, що онлайн-листування перетвориться на історію кохання на тлі війни. Не дарма, мабуть, за воєнного стану дають можливість одружитися одразу:)