Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

З нуляЯ виграла грін-карту та працюю дизайнеркою в Нью-Йорку

Я виграла грін-карту та працюю дизайнеркою в Нью-Йорку — З нуля на Wonderzine

Американська мрія vs реальність

Ми запускаємо нову рубрику – «З нуля», у якій будемо розповідати про героїнь, які переїхали в іншу країну: як облаштовували життя та змінювалися разом із цим досвідом. Першою героїнею стала Маша, яка працює старшою дизайнеркою в The Estée Lauder Companies в Нью-Йорку. Вона переїхала до США три роки тому, після виграшу грін-карти – лотереї, що дає змогу отримати дозвіл на проживання та працевшлатування в Штатах.

«У мене не було цієї «рожевої» мрії, що я буду жити на Мангеттені й із Демі Мур ділитись секретами». Маша поділилася своєю історією: чому пошуки роботи там – майже лотерея, під час якої ти подаєшся на 300 вакансій, як змінилася після переїзду (і почала частіше хвалити себе) та чому, щоб зрозуміти, куди ти хочеш, треба потрапити в місце, де ти точно не хочеш бути.

Текст: Софія Пилипюк

Розшифровка: Ольга Дуденко

Маша

дизайнерка The Estée Lauder Companies

Зрозуміти, як живеться в іншій країні

Пам’ятаю, в нас у школі був пізнавальний урок, де ми обговорювали еміграцію та людей, які переїздять до інших країн. Нам розповідали, як вони тужать за батьківщиною, як їм погано. Ще тоді я задумалася – а як би було мені? У мене ніхто з родичів не жив за кордоном, не їздив на заробітки. Всі в Україні й усім було добре. Але мені чомусь завжди хотілося пожити ще десь.

Напевно, переломним моментом стало, коли я на третьому курсі університету поїхала до США за Work and Travel (програма міжнародного обміну, що дозволяє студентам поїхати до США на літні канікули, щоб працювати та подорожувати – ред.). Це був жахливий досвід, мені дуже сильно не сподобалося там. Але це було тому, що ми приїхали до маленького курортного міста, і я така: «Вау, оце і є Америка? Як вам це подобається?». Я жила в Нью-Джерсі, в курортному місті неподалік Атлантік-Сіті. Там проживає приблизно 20–30 тисяч людей, але в літній сезон населення налічує приблизно півмільйона. Це специфічне місце для життя, але хороший досвід для Work and Travel.

Після повернення із США зрозуміла, що зараз вирішальний момент, і треба зрозуміти, що робити далі. Якби лишалася в Україні, мій розвиток був би передбачуваний: шлюб, купівля житла й авто. Якось це все не дуже захопливо для мене звучало.

Я почала дивитися, куди можна переїхати. Тоді була лояльна програма еміграції до Канади. Ми із хлопцем вирішили спробувати, але під час подання документів він проходив інтерв’ю до McKinsey&Company. Туди один із найскладніших процесів приймання на роботу. І ось він отримує роботу, і йому кажуть: «Ця вакансія закрилася в Києві, але в нас є точно така сама в Польщі».

Щоб зрозуміти, куди ти хочеш, треба потрапити в місце, де ти точно не хочеш бути

Ми хотіли зрозуміти, як живеться в іншій країні, тому вирішили переїхати в Польщу. Звісно, мрією мого життя було працювати дизайнеркою в Нью-Йорку, але отримати робочу візу в Америку дуже складно. Думала, навіть якщо захочемо їхати кудись далі – Польща хороший старт. Плюс можна подорожувати в інші європейські країни.

На той момент у мене вже було приблизно три роки досвіду роботи дизайнером, і це був той напрям, у якому я хотіла розвиватися. Тоді ми хлопцем ще не були в шлюбі, тому я шукала в Польщі роботодавця, який буде готовий узяти мене на роботу та зробити всі документи.

Це було складно, адже я не знала польську, й мало компаній знало, як оформлювати документи комусь не з ЄС. А значить, основний фокус був на корпорації, які знали всі візові нюанси. А ще в такі компанії не завжди потрібне знання локальної мови, можна обійтися лише англійською.

Коли я переїхала, в мене не було жодних очікувань. Я завжди намагаюся не бути упередженою до чогось, мені просто було цікаво, як це взагалі – переїхати кудись на тривалий період. Я би сказала, що це був позитивний досвід, бо щоб зрозуміти, куди ти хочеш, треба потрапити в місце, де ти точно не хочеш бути. Саме в Польщі я зрозуміла, що мені хочеться жити в англомовній країні. У мене на той момент був хороший рівень англійської, і я не знаю, яку мову мені б ще хотілося довести до такого рівня. Це була одна з причин, аби рухатися далі.

У Польщі ти можеш так само працювати далі й за рік-півтора станеш менеджером. З одного боку, це не такий екстремальний капіталізм, як в Америці, всі більш-менш мають однакове фінансове становище. Але надбавка до зарплати буде настільки мізерною, що абсолютно не мотивувала напружуватися. Мені було 25 років, здавалося, що я пливу за течією, і я зрозуміла, що треба пробувати щось нове.

Виграш грін-карти та підготовка до США

Ще перед тим, як переїхала до Польщі, я перший раз заповнила заявку на грін-карту. Це було нескладно: зайняло лише 10 хвилин, плюс час, аби зробити фото на світлому фоні. Але я пролетіла. Другий раз подалася в період, коли вже остаточно зрозуміла, що хочу переїхати з Польщі.

Ми із хлопцем зробили порівняльну табличку в Excel, де перерахували країни, куди могли б переїхати. У нас було кілька критеріїв оцінки: рівень знання англійської мови серед населення, ринок праці – чи зможемо ми знайти роботу, наскільки легко буде адаптуватися в суспільстві. Спочатку в нашому «топі» було вісім країн, які ми скоротили до п’яти. У лідерах були Нідерланди – ми вже почали подаватися на вакансії й саме тоді я дізналася, що виграла грін-карту.

Ми із хлопцем подавалися на грін-карту всі два рази разом, але виграла лише моя заявка. На той момент ми були не в шлюбі. Тому коли я виграла, було дві новини: одна хороша, одна – не дуже. Хороша – можна поїхати до Америки, погана – треба виходити заміж. [сміється]

Люди по-різному обирають, у яке місто переїжджати до США. Наприклад, ті, хто погано знають англійську, намагаються їхати туди, де багато російськомовних, аби потихеньку акліматизуватися. Ми ж обирали між містами, де зможемо знайти роботу, і це буде швидко. Ми розглядали такі варіанти: Чикаго, Нью-Йорк, Бостон або Філадельфія. Я отримала права 10 років тому, але не люблю водити. Тому ми шукали місто, де буде більш-менш хороше транспортне з’єднання й до магазину можна дійти пішки, а не їхати 20 хвилин хайвеєм.

Коли ми приїхали, хоча б в одного з нас уже була робота, а це істотно знизило рівень стресу

Наша підготовка зайняла 2–3 місяці. Ми не сильно любимо накопичувати речі, тому до США переїжджали із двома середніми валізами. Те, що не взяли – виставили на аукціоні друзям на прощальній вечірці. Це було дуже весело, ніколи не думала, що наші друзі такі азартні.

Ми вдвох працювали в американських компаніях на момент переїзду та розраховували на можливість переведення. Так і вийшло: в мого чоловіка, Олега, була можливість перейти в бостонський офіс. Я могла перевестися в Орегон, але Бостон звучав краще. Тому довелося шукати нову роботу – вже після переїзду мене взяли в рекламну агенцію Ogilvy.

Ще до переїзду ми знали, де працюватиме чоловік, і могли приблизно розуміти, де шукати квартиру. Завдяки інтернету можна завчасно подивитися, яке житло доступне, що та скільки коштуватиме. Тоді ти вже орієнтуєшся: наприклад, подобається квартира, але ти знаєш, що на дві вулиці далі за ті самі гроші можна знайти вдвічі більшу.

Коли тільки приїхали в Бостон, у нас було чотири райони, де хотіли жити. В одному з них зняли Airbnb, поки шукали новий дім. І раді, що зробили так: це допомогло зрозуміти, подобається район чи ні, а це важливо, коли тобі мінімум рік там жити.

На додачу, завдяки такому рісьорчу ми орієнтувалися, скільки буде коштувати наш звичний набір продуктів, побутові витрати, які компанії скільки платять, і краще розуміли, яку зарплату просити на роботі, щоб вистачило на життя.

Бостон – Нью-Йорк

Квартиру ми обирали вже на місці. Зазвичай житло у США здається з першого числа, інколи – з 15-го. Тому ми приїхали за два тижні до кінця місяця, щоб за цей час знайти квартиру. А це складно, коли ти тільки приїхав і в тебе немає кредитної історії у США. Це перша проблема, з якою ми стикнулися. Нам сподобалося п’ять квартир, у перших трьох відмовили без кредитної історії, а з четвертою пощастило.

Коли ми приїхали, хоча б в одного з нас уже була робота, а це істотно знизило рівень стресу. Адже ти знаєш, що навіть якщо зараз витратиш багато грошей на меблі в квартиру (вони здаються без них), у вас буде зарплата, яка хоч якось це покриє. Плюс ми переїхали, і в нас уже була хороша медична страховка. Мабуть, завдяки цим чинникам я менше хвилювалася, й еміграція далася нам легко.

У нас у Бостоні не було жодних знайомих. Усе, що ми знали: там є робота. Але це не вперше, ми так само переїжджали й у Польщу. Найбільше контактів і друзів я знаходила на роботі. Можливо, це сумно звучить, але я проводжу на роботі 8–9 годин кожен день, тому намагаюся побудувати максимально дружні стосунки з колегами.

Але коли ми тільки переїхали, я шукала роботу, і для спілкування ходила на дискусійні клуби на базі бібліотеки. У Бостоні це було «злачне» місце, тому що до цих клубів часто приєднувалися люди, які викладають у Гарварді. Або просто цікаві люди, яким за 50, але їм потрібно з кимось поговорити. Це був цікавий досвід, з допомогою якого я знайшла багато знайомих.

Квартири у США здаються на рік: далі ти або продовжуєш контракт, або переїжджаєш. Ми вирішили змінити квартиру. Нам усе одно треба було б перевозити речі й ми подумали: яка різниця, поїхали до Нью-Йорка! Це рішення було пов’язане також із тим, що Бостон – доволі дороге місто. І за ті самі гроші наша квартира в Нью-Йорку у два рази більша за бостонську.

У мене не було цієї «рожевої» мрії, що я буду жити на Мангеттені й із Демі Мур ділитись секретами

Бостон – місто, куди приїжджає або молодь, або ті, хто навчається (там розташований Гарвардський університет та МІТ – ред.), або люди 35+, які втомилися від активної діяльності та хочуть жити в спокійному місті. А в нас зараз не такий етап життя. Звісно, у Нью-Йорку більша конкуренція в плані роботи, але водночас більше різноманітності індустрій, можна знайти краще житло, більше подій. Зараз ми вже третій рік у Нью-Йорку, і я ще жодного разу не пошкодувала про це бажання.

Коли я переїжджала до Нью-Йорку, в мене було одне очікування: що я буду багато працювати й ходити в музеї. У мене не було цієї «рожевої» мрії, що я буду жити на Мангеттені й із Демі Мур ділитись секретами. Усе, що я розуміла: тут буде робота в індустрії, яка мене мотивує, або в якій мені захочеться рости. Тобто я просто буду їбашити – це, напевно, найбільш точне слово.

Але я й не могла уявити, наскільки тут скажений ритм. Перші пів року я не могла наздогнати місто. Взагалі не розуміла, куди летить час, як люди щось устигають. Але в якийсь момент звикаєш до цього ритму, і коли приїжджаєш до іншого міста, де ритм спокійніший, то відразу відчуття: «А що, час зупинився? Чому ніхто нікуди не поспішає?». Це, мабуть, не дуже добре, але я вже звикла до того, як тут усе швидко, що ти постійно кудись біжиш. Тут важливо навчитися сповільнюватися, хоч і складно.

Мабуть, не Штати загалом, а саме Нью-Йорк зараз відповідає всім нашим запитам. Тому що ми були у 25 штатах, і кожен раз, коли поверталися до Нью-Йорка, було відчуття: «Слава Богу. Ми вдома». Завдяки знанню мови мені було легко зрозуміти ментальність і культуру тут. Це прибирає певні бар’єри, та і люди перестають тебе сприймати, як чужого. Та й багато людей у Нью-Йорку теж емігранти – в першому, другому, третьому поколіннях, через це легше спілкуватися. Ми виросли на американських фільмах, тому розуміємо якісь референси. Водночас у всіх різний бекграунд, тому цікаво дізнаватися одне про одного.

Пошуки роботи: 300 вакансій, 5 інтерв’ю, 1 офер

Перший раз шукати роботу в США було страшно. Але на момент переїзду в моєму резюме вже були міжнародні компанії: в Польщі я працювала дизайнеркою в Ernst&Young, остання робота в Києві була в Philip Morris, де я займалася діджитал-комунікаціями. Це полегшило пошуки роботи, нових зв’язків, можливостей.

У рекламну агенцію Ogilvy я потрапила через незакритий гештальт: я стала дизайнеркою тому, що прочитала книжку «Огілві про рекламу». Тоді й з’явилася моя мрія працювати дизайнером у рекламі, в Штатах. Загалом, рекламна агенція – класне місце роботи, коли тільки починаєш кар’єру дизайнера. Там ти вчишся всього, набираєш максимум скілів. Але не завжди хочеться залишатися «ремісником» у рекламі. Я б сказала, це виснажливе місце роботи, де завжди треба бути максимально креативним. З часом від цього втомлюєшся й думаєш, у якій індустрії хочеш рости й розвиватися, та йдеш вже туди.

Моя друга мрія – робота дизайнеркою у сфері б’юті. А її епіцентри – Нью-Йорк і Париж. Я дуже хотіла в The Estee Lauder Companies або L’Oreal-компанію, шукала людей на LinkedIn, просила їх порекомендувати мене туди. У L’Oreal я подавалася три рази, в Estee Lauder пощастило потрапити із шостої спроби. Я вірю, що мало в кого виходить із першої спроби. Якщо не вийшло, треба ще раз, а може, й не раз.

Інколи пошуки роботи в Нью-Йорку – лотерея. Наприклад, на одну вакансію в невідомій компанії може податися понад 2000 людей. Якщо компанія велика, то працює алгоритм, який сам відсіює резюме. Ти можеш податися на вакансію, а твоє CV навіть не розглянуть, бо там не було необхідних ключових слів. Що робити в такому випадку? Ви знайшли вакансію, на яку хочете податися. Відкриваєте LinkedIn і пишете людям, які працюють у цій компанії, аби вони зробили referral – порекомендували вас на цю вакансію. Мені часто пишуть із такими запитами, я сама просила. Пробуйте подаватися через знайомих, а якщо нікого не знаєте, знайомтеся. Тут буває й таке, що коли ти в барі обговорюєш дизайн проєкту, хтось може почути й сказати: «О, ти дизайнер? Слухай, ми робимо дизайн для стартапу, не хочеш подивитися?».

Шукати роботу тут дуже фрустраційно, тому що ти змагаєшся проти всього світу

Тут, якщо вирішуєш змінити роботу, то спочатку пишеш своїм друзям і знайомим, які працюють у компаніях, де було б цікаво потенційно працювати. Це варто починати робити це за пів року до зміни роботи. Так, починати шукати роботу, навіть якщо не думав її змінювати. Тут немає такого, що людина звільняється, місяць нічого не робить, і тільки тоді шукає щось. Життя занадто дороге, та й до роботи прив’язані страховка, пенсійні нарахування. Напевно, найстрашніший сон у США – це втратити роботу. Наприклад, я ходила на щорічний медичний чекап, просто превентивну профілактику, і мені прийшов рахунок на 2000 доларів. На щастя, більшість суми покриває страховка компанії.

Якщо порівнювати Київ і Нью-Йорк, шукати роботу тут дуже фрустраційно, тому що ти змагаєшся проти всього світу. Ти можеш надіслати своє резюме на 300 вакансій і в тебе в кращому разі буде п’ять інтерв’ю й, можливо, один офер. Буває таке, що на Linkedin пише, що вакансію запостили тиждень тому, і на неї подалося вже 3000 людей. Тоді дивишся на це й думаєш: «А взагалі, варто подаватися?»

У мене нещодавно був цікавий випадок, коли я переходила в межах компанії з однієї позиції на іншу. Мене вже прийняли на роботу, але сказали, що я все одно повинна податися на вакансію на сайті. Це була формальність – і нічого страшного, що на цю вакансію на сайті вже подалося 2000 людей.

А ще пам’ятаю, що читала описи вакансій, і там був список переваг, у якому вказано «оплачувані public holidays». І я така: «А що, бувають неоплачувані державні свята? З якого часу це перевага?». [сміється] Щодо графіка – то в Ogilvy я працювала з 9:00 до 17:00 й у мене рідко бували овертайми. А ось зараз кожен день щось горить, і у мене не завжди виходить встигнути все за 8 годин роботи. Також у США нормальна практика надсилати листи о 01:00 ночі, навіть коли ви в одній часовій зоні – й відповідати на них теж.

В Америці ти не станеш менеджером у 25 років. І точно ти не будеш артдиректором у 22

Навіть не обговорюється: щоб знайти роботу, потрібно знати англійську на дуже хорошому рівні. Тут у всіх вона або хороша, або рідна. Бути тільки хорошим спеціалістом – недостатньо. Потрібні також нішеві знання, або досвід, або екстраскіли.

Чи важлива наявність вищої освіти – залежить від роботи. Часто у великих корпораціях одразу пишуть, що розглядають людей лише з дипломами бакалаврів чи магістрів. Коли отримаєте офер (пропозицію роботи), у вас попросять скан дипломів, звернуться до колишнього роботодавця за відгуком, перевірять на вживання наркотиків і так далі. Що краща освіта, то легше тут у кар’єрному плані. Наприклад, великим поштовхом може бути MBA. Туди люди йдуть не тільки за знанням, а й за нетворкінгом. Вони стають частиною закритого ком’юніті, у якого є зв'язки з топкомпаніями, де діляться можливостями, й інші випускники можуть вам допомогти.

В Америці ти не станеш менеджером у 25 років. І точно ти не будеш артдиректором у 22. Я просто постійно це бачу в Україні, й іноді думаю: «Цей чувак уже артдиректор, а я все ще дизайнер». Це накладає свій відбиток. Можливо, можна в стартапі бути молодим і менеджером, але тут у великих корпораціях так не працює. Можна багато працювати, але так і не отримати підвищення. Для цього потрібно постійно показувати свою зацікавленість, підкріпляти це діями. Наприклад, у вільний час досліджувати конкурентів і потім ділитися дослідженням.

Індивідуалізм і відкритість

У нашій культурі не заведено хвалити себе. Наприклад, приходиш на співбесіду й розповідаєш: «Ми з моєю командою робили цей проєкт». А в США: «Я зробив прекрасну роботу». Це, безумовно, те, чого варто повчитися. Особливо жінкам, тому що нам більш характерний «синдром самозванця». Я почала більше хвалити себе.

А ще тут дякують просто за те, що ти зробив свою роботу. Якщо взяти культуру фідбеку, я пам’ятаю, що ненавиділа приносити свої дизайни креативному директору в Україні, тому що могла отримати жахливий фідбек на зразок: «У тебе що, очі повилазили?». В Америці, навіть якщо твій проєкт виглядає так собі, говорять: «Виглядає нормально». І ти просто розумієш, що нормально – це не дуже нормально. Але зате потім не боїшся приносити проєкти на ще одне рев’ю. Я менторила стажистів, й інколи вони приносили дуже погані роботи, але в мене навіть не було думки сказати: «Ти у здоровому глузді?». Я завжди говорила, що це хороший початок, і радила, що можна змінити.

В Америці, навіть якщо твій проєкт виглядає так собі, говорять: «Виглядає нормально»

Тут я стала дуже відкритою й толерантною. Коли переїжджала, то думала, що вже толерантна, але це вийшло на новий рівень. Можливо, тому що в Штатах розвинена культура індивідуалізму, й мені все одно, хто та що робить. Тим паче в Нью-Йорку просто постійно відбувається якась дивина – як в інстаграмі WhatIsNewYork – що в певний момент стаєш байдужим. Я якось ішла з пробіжки своїм районом і випадково вдарила ногою щура, який перебігав мені дорогу. Думаєте, в мене була якась емоція? «Ой, щура зачепила, сподіваюсь, із ним усе в порядку». Або їдеш у метро, поруч сидить чоловік із відром смаженої курки з KFC, їсть її й облизує пальці – «Мабуть, не поснідав». Або жінка йде з мокрою головою на 27-сантиметрових підборах – «Напевно, в неї настрій такий». А якось я приїхала до Бостона й заодно на колишню роботу зайшла: там була якась дівчина, яку я не могла згадати, хоч вона знала всі наші командні жарти. Через кілька хвилин я зрозуміла, що ця колега зробила трансгендерний перехід.

Розповісти друзям
2 коментаряпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.