Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Книжкова полицяЖурналістка Ірина Славінська про улюблені книги

Журналістка Ірина Славінська про улюблені книги  — Книжкова полиця на Wonderzine

«Читання – це звичка, яка завжди зі мною»

У рубриці «Книжкова полиця» запитуємо героїнь про книжки, які займають важливе місце у їхніх бібліотеках. У новому матеріалі про літературні вподобання розповідає журналістка та виконавча продюсерка «Радіо Культура» Ірина Славінська.

Текст: Софія Пилипюк

Фото: Ольга Закревська, Folga Studio

Ірина Славінська

журналістка, виконавча продюсерка Радіо «Культура»

Одна сторінка перед сном – це найпростіше інтегрування читання в життя будь-якої зайнятої людини


Я росла в родині, де книжки й читання були важливими частинами нашого дозвілля. Тато й мама завжди читали на ніч мені й сестрі книжки, і цей саундтрек на ніч – це те, що завжди було зі мною. Вони мудро добирали книжки, у яких були розділи або окремі історії. І спрацьовував механізм, як сьогодні в серіалах: розділ закінчується на найцікавішому місці, й ти вже не можеш дочекатися, що ж буде далі, в наступній частині цієї книжки.

Мама згадує, що я не з першого разу навчилася читати. Мені це вдалося зробити десь у 6 років, що, мабуть, за нинішніми мірками вважається пізнувато. Тепер усі так рано починають вчитися читати, писати, танцювати. Я навіть пам’ятаю першу самостійно прочитану книжку – це була гарно ілюстрована збірка українських народних казок. Там було 12 історій: від найпростішої «Ріпки» чи «Курочки Ряби» до доволі довгої казки зі складнішим сюжетом. Я пам’ятаю, що найбільше боялася дійти до останньої казки, бо вона мені здавалася такою довгою, що я не могла уявити, як людина сама може це прочитати.

Коли я подолала цей бар’єр, то зрозуміла, що насправді можна прочитати все, і після цього перетворилася на «наркоманку» в читанні. Читала книжки цілими томами, і думаю, як і багато дітей, не дуже добре запам’ятовувала зміст. Тому деякі книжки перечитувала згодом і заново відкривала їх для себе.

У дитинстві батьки завжди давали можливість вибирати книжки самостійно. Ніхто в це не втручався, не було заборонених книжок. Будь-яку книжку, яку брала до рук, я могла читати. Були часи, коли книжок ніде не було в продажу, а коли я почала ходити до школи, після 1994 року, вони почали з’являтися в універсамі чи на базарі. Там було всяке: і російські, і радянські, і контрафактні книжки. Також ми їздили на ринок, який тоді ще називався «Петрівка». Там можна було купити й сучасні українські книжки – і згодом на це я витрачала велику частину своєї стипендії.

У школі я була тією дитиною, яка читала весь список рекомендованої літератури. Я приходила після літніх канікул із прочитаною «Божественною комедією» чи міфами Стародавньої Греції, а потім виявлялося, що воно якось у таких обсягах на уроках і не треба. Згодом я зрозуміла, що то було читання «для себе». Я люблю добрі тексти та, якщо чесно, впевнена, що без цього читання додаткової літератури я б із багатьма книжками не зустрілася. Читала все, що хочеться, літом на подвір’ї будинку, де жила бабуся, під яблунькою – поки інші діти бігали та гралися в щось більш рухливе.

У дитинстві батьки завжди давали можливість вибирати книжки самостійно


У підлітковому віці в мене було декілька книг-відкриттів. У 13 років я вперше прочитала «Гаррі Поттера» – це сталося у Франції, тобто мій «Філософський камінь» був французькою. З часом про «Гаррі Поттера» почули й в Україні: на базарі з’явилися переклади, спершу російською мовою, а потім почали виходити чудові переклади українською. Інше відкриття сталося у старшій школі, коли ми за програмою зарубіжної літератури читали Вірджинію Вульф, фрагменти із «Джакомо Джойса» Джеймса Джойса, розділи з «На Сваннову сторону» Марселя Пруста. У мене просто стався вибух від цих прийомів письма! Це було щось нове, не схоже на всі реалізми-натуралізми. Я взагалі не думала, що так можна писати й мене захопило, що таке можливо в літературі.

Ще один важливий момент зі шкільних часів – відкриття літератури Розстріляного відродження. Я була вражена, коли читала «Я (Романтику)» Хвильового чи «Місто» Підмогильного, до того мене так сильно зачепило хіба що «Intermezzo» та «Цвіт яблуні» Коцюбинського.

З нон-фікшном я познайомилася в 11 років, коли знайшла вдома «Слово о словах» Успенського. Не знаю, що та книжка в нас робила, як у нас опинилася. Це була книжка російського філолога для дітей про те, як функціонує мова, значення слів, особливості етимології – все і такій популярній формі. Я не все зрозуміла, бо вона написана російською мовою з використанням граматичних термінів. А я не вивчала російську в школі, тому всі ці «местоимения», «подлежащие» не знала, мусила перевіряти значення цих слів у словнику. Але мене захопив сам факт того, що мова – не пласка й має інші рівні, непомітні на перший погляд. Можливо, саме тому я згодом обрала філологію.

Другий подібний інсайт стався, коли я у старших класах у бібліотеці на літніх канікулах взяла книжку Соломії Павличко, де був її текст про Емілі Дікінсон. І це просто був відрив башки. Доволі великий за обсягом, аналітичний, філологічний текст про поезію – я ніколи не зустрічала в підручниках такого писання. Це були дні перед 11 класом, і я зрозуміла, що літературознавство – це тема. І після цього моя дорога вже була визначена.

У мене просто стався вибух від цих прийомів письма! Це було щось нове, не схоже на всі реалізми-натуралізми


В університеті ми всі дуже багато читали. Думаю, всі з філфаку, хто читатиме цю статтю, зможе пригадати ці сотні сторінок щодня. На першому курсі я почала працювати в бюро перекладів, аби заробити кишенькових грошей, на третьому – вперше переступила поріг редакції «Української Правди». Поволі це органічно впліталося в життєвий шлях, тому журналістика не сильно заважала читанню.

Але я пам’ятаю момент, коли перестала читати. Це сталося під час Революції гідності. У той момент у моєму інформаційному полі просто не залишалося вільного місця. Ці події настільки наповнювали всі вільні порожнини в голові, що книжка там би не помістилася. Хіба що цитати з Шевченка: ми всі тоді повторювали: «Борітеся – поборете». Після Майдану, з лютого 2014, я все ще не могла сісти за книжку. Реальність була настільки наповненою, що жодна література не поміщалася.

Уже ближче до осені я вперше взяла до рук художню книжку й до мене повернулося відчуття такого забутого «залипання»: коли провалюєшся в інший світ, і він тебе наче огортає. Зараз я думаю, що це була своєрідна форма ескапізму, щоб трохи відлучитися від реальності. Після цього провалля, що тривало майже рік, можу сказати, що я вже не полишала читання книжок.

Коли я була молодшою, читала декілька книжок паралельно, бо неможливо було розірватися. Під час навчального року: одна книжка – та, яку читаєш за програмою, інша – для себе. Довго це було моєю реальністю. Зараз я читаю одну книжку на раз.

У моєму читанні є важливі кластери – нові романи, література, дотична до теми правозахисту й історична література, зокрема, про геноциди. Мене цікавлять історики, дослідники, які працюють із темами Голодомору та Голокосту. Наприклад, «Чорна земля» Тімоті Снайдера, «Східно-Західна вулиця» Філіпа Сендса, біографія Гарета Джонса, «Львів. Кінець ілюзій» Гжегожа Гаудена.

Я не ставлю мету, скільки книжок на рік прочитати. Напевно, тому що читання – важлива частина мого повсякденного життя


Я часом повертаюся до книжок, які вже читала. Наприклад, у мене був період, коли доволі регулярно перечитувала романи Еріха Марії Ремарка, як це не дивно. Мені досі дуже подобаються романи «Три товариші», «Тріумфальна арка» й «Чорний обеліск». Час від часу я можу повертатися до поезії. У мене є великий кумир – Шарль Бодлер, над робочим столом стоїть томик його «Квітів зла». А також є зібрання текстів Богдана-Ігоря Антонича, яке я час від часу гортаю. А ще в мене була давня еротична фантазія – купити «Кобзар» з ілюстраціями Василя Седляра, нещодавно я її реалізувала.

Я стежу за книжковими новинками й одразу запам’ятовую, що саме хочу почитати. Деякі книжки мені дарують, але переважно я сама купую книжки, мені це видається важливим актом підтримки видавництв і загалом функціонування всієї екосистеми. Ми з чоловіком купуємо й електронні книжки, які видавці продають онлайн, і паперові книжки. У нас вдома є одне місце, де лежать куплені книжки, які ми ще не прочитали. Як дочитую одну книжку, йду туди, щоб обрати під настрій наступну.

Часто чергую художню літературу з нон-фікшн. Хоча буває всяке: іноді під настрій хочеться взяти книжку, зовсім інакшу за тональністю чи настроєм, тому може мати значення і тематика, і жанр. Грубо кажучи, коли дочитала «Вона розповіла», де озвучені теми сексуального насилля, домагань і розслідувань, я з великою радістю взяла з полиці новий роман Наталки Сняданко «Перше слідство імператриці». Це хороша книжка, написана легкою рукою. І мені було приємно після такого стресового роману зануритися в напружену та класну детективну інтригу, яка мене трошки розвантажила.

Я перестаю читати книжку, якщо вона мені не резонує. Можу не дочитати, якщо в неї зовсім невдалий переклад. Зараз такого майже не трапляється, але буває так, що чийсь перекладацький стиль мені не дуже подобається. Буває таке, що нон-фікшн нецікавий: може мати вигляд чогось змістовного, а потім починаєш читати, а там порожнеча. Я не хочу марнувати час на такі книжки. Таке було, наприклад, із Ювалем Ной Харарі. Після «Homo Sapiens», що мені загалом було ОК, я взяла «Homo Deus», почала читати, і це мені здалося якоюсь бульбашкою. Я зрозуміла, що не буду дочитувати й попрощалася з «Homo Deus». Більше ми не зустрічалися.

Я не ставлю мету, скільки книжок на рік прочитати. Напевно, тому що читання – важлива частина мого повсякденного життя. Якби я читала менше й хотіла прокачати цю навичку, я б складала списки. Але я маю звичку кожен день читати хоча б одну сторінку. Одна сторінка перед сном – це найпростіше інтегрування читання в життя будь-якої зайнятої людини. Очевидно, бувають дні, коли я завантажена роботою, пізно повертаюся додому, і вистачає сил лише змити макіяж, сходити в душ і лягти спати, просто до самого ранку вирубитися. Тоді я не силую себе. Але, в цілому, читання – це звичка, яка завжди зі мною. Для структурування свого читацького досвіду, якщо маю час, пишу короткі відгуки про прочитані книжки на телеграм-каналі. Там немає реклами чи чогось такого. Лише короткі особисті враження від книжок.

В мене була давня еротична фантазія – купити «Кобзар» з ілюстраціями Василя Седляра, нещодавно я її реалізувала


Марта Богачевська-Хомяк

«Білим по білому»

У цієї книжки особлива історія. Мені подарувала її на Різдво Дора Хомяк. Це було несподівано – і такий знак уваги дуже розчулив.

Коли я розпакувала посилку й побачила там цю книжку з листівкою та добрим словом від пані Марти – мами Дори – то не змогла стримати сліз. Емоція від дотику до авторки першої в історії книжки про джерела українського фемінізму була надто сильною. Раніше я багато чула про «Білим по білому», але ніколи не тримала в руках, це була бібліографічна рідкість – на той момент іще не вийшло сучасніше перевидання, опубліковане УКУ.

Сьогодні цей примірник – з тих, які я ніколи нікому не позичаю. Хіба що сестрі. І листівка від пані Марти приклеєна до стіни над моїм робочим столом – дивлюся на неї та читаю ті слова підтримки у хвилини, коли відчуваю сум або розчарування. Це моя особиста батарейка.

Леся Українка

«Драми»

Ці тексти незмінно асоціюються з літніми канікулами. У квартирі бабусі на книжковій полиці стояло «Вибране» Лесі Українки – звичайно, видане в СРСР і підчищене цензорами. Проте цю книжку я читала щоліта – знову і знову. І кожне літо, мірою дорослішання, відкривала нові пласти цих текстів. Саме так я зі здивуванням виявила, суто по-дитячому усвідомила, що як читачка найбільшу насолоду отримую від читання п’єс Лесі Українки. Саме тому шкільне вивчення «Лісової пісні» не змогло збити з пантелику – з тим текстом, як і з іншими, в мене вже були свої давні та особистісні стосунки. Тепер уже як доросла читачка готуюся взятися до читання листів Лариси Петрівни. Й тішуся, що на «Книжковому Арсеналі» у вільному продажі вже був 14-томник повного зібрання творів. До речі, всі ці 14 томів легально та безоплатно доступні онлайн.

Тарас Шевченко

«Кобзар»

Це може звучати банально, але вдома завжди був «Кобзар». Наприклад, «Не женися на багатій» – це один з улюблених текстів тата, тому він став одним із перших віршів, який я вивчила напам’ять.

«Кобзар» у якийсь період був поза колом моєї читацької любові, але події Революції Гідності повернули мене до цих текстів – як і багатьох українок та українців, думаю.

Попри те, що і в моєму нинішньому домі є свій «Кобзар», я завжди хотіла ще один – з ілюстраціями Василя Седляра. Мені загалом близька естетика бойчукістів. І дуже багато гніву викликає історія репресій проти покоління митців «Розстріляного Відродження». Тому я, гортаючи ці сторінки, відчуваю сильні емоції – і від читання, і від того, що ці репресовані ілюстрації повернулися в наш простір культури.

Соломія Павличко

«Фемінізм»

Я довго думала, яку з книжок обрати – в мене для праць Соломії Павличко є окрема поличка. Щось я придбала ще студенткою, а щось – згодом, купуючи ті книжки, які кілька років тому перевидали «Основи».

Соломія Павличко для мене – перший дотик до феміністичного аналізу літературних текстів і місточок для відкриття голосів дослідниць Тамари Гундорової та Віри Агеєвої. Дуже важлива авторка в моєму особистому списку літератури.

Оксана Кісь

«Жінки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти»

Загалом я фанатка Оксани Кісь і купую всі її книжки. «Жінки в ГУЛАГу» - одна з тих, які я дуже часто цитую. Це така особлива монографія, що дає ключа для розмови на величезну кількість тем – права жінок, пенітенціарна система, репресії, система влади й упокорення, релігійні практики, довіра й недовіра до усної історії.

У мене є мрія, що одного дня чудові праці Оксани Кісь будуть у кожній університетській бібліотеці. Та й просто в кожній бібліотеці.

Тімоті Снайдер

«Криваві землі»

Загалом у мене вдома є чимала поличка текстів про історію – з фокусом на темі геноцидів і злочинів проти людяності, оскільки такі знання необхідні мені як журналістці зі спеціалізацією на правозахисній тематиці. З цього кластеру я могла би поставити будь-яку з цих книжок, але поставлю саме «Криваві землі», бо їх я прочитала першими.

Колись давно видавництво «Грані-Т» видало перші переклади Тімоті Снайдера українською мовою – «Червоний князь» і «Криваві землі». Читання обох книжок стало важливим досвідом знайомства з новим способом писання про історію та розповідання історій. А саме «Криваві землі» допомогли нарешті історію України 20 століття скласти в більш цілісний пазл. З цим не впоралась свого часу школа – давши радше комплект дат для зазубрювання – але впоралася література, перетворивши розрізнені факти на повнішу картину.

Катя Петровська 

«Мабуть Естер» (у перекладі Юрка Прохаська)

Свого часу я почула про цю книжку чи то в Ляйпцигу, чи то в Золотурні – на котромусь із літературних фестивалів. Роман вийшов німецькою й тому був мені недоступний. Знала про нього в переказах тих, хто вже прочитав «Мабуть Естер» – з відгуків критиків і читачів, із якими була знайома особисто. Тому поява українського перекладу стала для мене дуже довгоочікуваною та важливою читацькою подією. Читання не розчарувало – це чудова література, ще й прекрасно перекладена українською.

Сьогодні я знаю, що це одна з найважливіших для мене книжок про розстріли в Бабиному Яру – поруч зі збіркою поезій «Бабин Яр. Голосами» Маріанни Кіяновської.

Сергій Жадан

«Тамплієри»

На цьому місці могла би бути будь-яка з книжок Жадана, якщо чесно. Я читаю всі нові тексти Сергія та дуже ціную його поетичний голос – голос покоління.

Було одне літо, коли я щодня читала і перечитувала його «Цитатник». То був 2005 рік, я щойно закінчила перший курс – і мені були потрібні саме ті вібрації. Сьогодні, згадуючи поетичний вечір «Цитатник» влітку 2019, під час якого в Києві зустрілися та зібралися в одній залі всі, я досі чую, як величезна аудиторія хором напам’ять повторює за Жаданом свої улюблені рядки. Це як рок-концерт, але поетичний вечір. Пишаюся, що ту подію ми транслювали наживо на Радіо «Культура». Не знаю, що ще тут можна додати.

Лариса Денисенко

«Майя та її мами»

У мене є улюблена повість Лариси Денисенко – «Нова стара баба», а також улюблений роман – «Відлуння: від загиблого діда до померлого». Але до свого списку я вирішила включити її дитячу книжку – «Майя та її мами». Історія цього тексту нагадує мені, що свобода слова й інші права людини – це тендітна матерія. Погрози на адресу цієї книжки під час Форуму видавців були та є неприпустимим актом сваволі й ненависті. Захоплююся відвагою Лариси Денисенко, котра вистояла в ті напружені дні. Мрію жити в Україні, де такі погрози неможливі.

Богдан-Ігор Антонич

«Повне зібрання творів»

Я не пам’ятаю, як зустріла цю поезію. Певно, ще в школі – Антонич є в програмі з літератури. Пригадую, як мене вразила його поезія. Видання якогось «Вибраного» я купила собі одразу ж – і це одна з перших у моєму житті збірок поезії, які придбала, аби тримати під рукою та мати змогу час від часу розгортати книжку й читати навмання бодай декілька рядків. Пам’ятаю, як я ще школяркою постійно відволікала маму – прибігала в кімнату й починала щось читати вголос. У результаті ніхто зі слухачів не постраждав, а любов до поезії Антонича я несу досі. З цієї ж причини маю дуже ніжні читацькі спогади про роман Юрія Андруховича «Дванадцять обручів». І також мрію, що хтось коли напише велику біографію поета.

Розповісти друзям
1 коментарпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.