Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Подивимось10 улюблених фільмів режисерки та військової Аліси Коваленко

Про підлітків, сильних жінок і ветеранів війни

10 улюблених фільмів режисерки та військової Аліси Коваленко — Подивимось на Wonderzine

У рубриці «Подивимось» наші героїні розповідають про улюблені фільми та серіали – які надихають і хочеться переглядати кілька разів. У цьому випуску режисерка та військова Аліса Коваленко розповідає про документальний фільм, який став референсом для її повнометражної роботи «Ми не згаснемо», що незабаром змагатиметься за звання найкращого документального фільму на Берлінале, а також згадує стрічки, які дивилася зі своїми одногрупниками в гуртожитку.

текст: Ольга Дуденко

Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів

Аліса Коваленко

режисерка, військова


Важливі рефлексії, які виникають після фільму, а не готові відповіді, які він дає

 Для мене у фільмі дуже важливою є емоція, відчуття. Навіть не завжди принципово, яка це історія. Важливо, що вона має підтексти, ставить цікаві запитання. Важливі рефлексії, які виникають після фільму, а не готові відповіді, які він дає. І найцінніше – коли після перегляду ці відчуття, емоції, думки з тобою залишаються на певний період часу, і ти постійно повертаєшся до тих питань, які ці фільми порушили.


Зазвичай, якщо фільм зачепив, то ти аналізуєш його тільки згодом, а дивишся емоційно, як глядач

У документальному кіно для мене ще дуже важливо, чому режисер робить цей фільм. Має бути якась внутрішня потреба говорити про це. Звісно, під час перегляду профдеформація інколи нагадує про себе, але вона зʼявляється переважно тоді, коли ти не до кінця відчуваєш кіно. Зазвичай, якщо фільм зачепив, то ти аналізуєш його тільки згодом, а дивишся емоційно, як глядач.

Є дуже багато фільмів, які я люблю, але в цій добірці – ті стрічки, що багато значать для мене на певному етапі життя. Фільми, які викликали чимало рефлексій і змушували часто повертатися до них.

Яцек Блавут, 1987

Кубик цукру / A Lump of Sugar

Я з гордістю можу сказати, що Яцек – також мій майстер, я вчилася в нього. Разом із ним ми монтували мій дебютний фільм «Аліса в країні війни».

«Кубик цукру» про те, наскільки важливим у документалістиці є кут зору. Фільм розповідає про кінські перегони та як насправді страждають тварини в той час, коли люди роблять ставки, кричать, уболівають за вершників. Коні ламають ноги, і ці змагання насправді їх убивають. Це абсолютно трагічна історія, у якій ти відчуваєш, як можна бачити реальність зовсім з іншого боку. Коли ми спостерігаємо за певною подією, часто не задумуємося, що стоїть поза нею, і наш погляд досить обмежений.

Яцек зробив багато прекрасних документальних фільмів, серед яких «Ненормальні», «Народжений мертвим», «Щур у короні», який він знімав 8 років і в якому розповів про друга, який страждає від алкоголізму. Мені дуже імпонує фраза Яцека про те, що документалісти схожі на шукачів золота: серед багатьох сірих камінчиків реальності вони можуть знайти золоте каміння. Це якраз про роботу документаліста.

Рейчел Лі Джонс, Філіпп Беллеш, 2019

Attorney / Адвокат

Цей фільм я подивилася на фестивалі, і коли вийшла з кінотеатру, я подумала: «Як прекрасно жити у світі, у якому є такі люди, як героїня цієї стрічки».

Це історія про адвокатку з Ізраїлю, яку звати Леа Цемель. Вона береться за найскладніші справи, захищає мусульман, яким зазвичай в Ізраїлі можуть призначати вдвічі більший термін увʼязнення за злочини. Жінка бореться за рівність прав, зокрема перед судом. У фільмі також розкривають справу одного з наймолодших підсудних судової системи – 13-річного хлопчика.

Насправді сила особистості цієї жінки абсолютно вражає, і ти дивишся кіно на одному диханні. Один суддя у фільмі говорить: «Якби Леа Цемель не існувало, нам би довелось її вигадати».

Лоран Бекю-Ренар, 2014

Люди і війна / Of Men and War

Фільм французького режисера, що отримав нагороду на найбільшому фестивалі документального кіно в Амстердамі – IDFA. Він досліджує посттравматичний синдром американських солдатів, які воювали в Афганістані й Іраку. За деякими героями режисер стежить протягом 5 років: вони їздять у центр, де намагаються відрефлексувати свої травми, розповідають неймовірні та дуже важкі історії про свої переживання під час воєнних дій.

Мене абсолютно вразив цей фільм, я його дивилася десь у 2017 році. Його також номінували на нагороду Європейської кіноакадемії. Я відчула, наскільки ця тема перегукується з нашим життям, із нашими ветеранами, наскільки важливо пропрацьовувати ці травми і їхні наслідки. Я належу до організації SEMA Україна – це велике обʼєднання жінок, які пережили полон. Я також була в полоні на Донеччині 2014 року, і, коли ми зустрічалися з іншими жінками, котрі пережили тортури, насильство, вʼязниці, ізоляцію, я часто згадувала цей фільм і проблему того, як потрібно боротися з травмами, як їх проговорювати.

Ян Сунь, С. Лео Чан 2019

Наша машина часу / Our Time Machine

Я оцінювала цей фільм у межах одного з кінофестивалів. Ми разом з іншими суддями дивилися його в маленькому кінотеатрі й наприкінці фільму, коли ввімкнули світло, я побачила, що всі сиділи заплакані.

Це фільм про китайського художника-концептуаліста, чий батько був відомим керівником шанхайського оперного театру. У тата виявляють хворобу Альцгеймера, а син намагається створити виставу, яка б зберегла їхню спільну пам’ять про минуле й приємні спогади.

Він хоче, щоб вистава не дала батькові забути важливі моменти їхнього життя. Паралельно чоловік постійно вдосконалює виставу, стикається з комерційними проблемами, бо коштів не вистачає на те, щоб організувати процес так, як він хоче. Сама вистава поставлена у форматі лялькового театру, а ляльки створені з металу. Тоді ми з журі одностайно вирішили дати головний приз саме цьому фільму. Фільму, який зачепив кожного.

Сюзанн Регіна Мерес, 2020

Саудівська втікачка / Saudi Runaway

Прем’єра цього фільму відбулася на фестивалі Sundance, він отримав чимало премій і нагород. Стрічка унікальна тим, що вона повністю знята героїнею фільму, дівчиною із Саудівської Аравії. Режисерка познайомилася з нею в чаті жінок із Саудівської Аравії, які хочуть втекти. Відомо, наскільки в цій країні утискають права жінок; нашій героїні доводиться вийти заміж за чоловіка, якого вона не любить. Вона хоче втекти від усього, мати вільне життя. Декілька місяців вона знімає все, що з нею відбувається, на смартфон, приховує, що це зйомки. Це дуже нагадує документальний трилер, бо ти перебуваєш усередині її життя, проживаєш усе, що й вона, боїшся за неї. Жінка ніби перебуває в золотій клітці: багатий дім, є все необхідне, але вона потерпає від цієї несвободи. Вона навіть не може вийти на вулицю без дозволу сімʼї. У якийсь момент її молодший брат говорить: «Як добре, що я не народився дівчинкою». Персонажка планує втечу, їй також допомагають люди з організацій, які допомагають таким жінкам утекти.

Чарлі Кауфман, 2008

Нью-Йорк, Нью-Йорк / Synecdoche, New York

Цей фільм я дивилася ще тоді, коли навчалася в Карпенка-Карого, і він мене абсолютно вразив. Для мене це своєрідний гімн постмодернізму й екзистенціалізму в кіно.

Для Кауфмана це режисерський дебют, раніше він займався переважно сценаріями, і взагалі він входить до списку 101 найкращого кіносценариста всіх часів. У цьому фільмі йдеться про театрального режисера, який отримує грант, щоб поставити свою пʼєсу. Він настільки занурюється в цей процес, намагається зробити пʼєсу максимально глибокою, наближеною до реальності так, що ця пʼєса стає частиною його життя. Персонажів грають уже реальні люди з його близького оточення, він старіє і все ніяк не може завершити роботу.

Я дуже багато думала про образи й метафори з цього фільму, він насичений різними літературними відсиланнями. Кауфмана насправді часто звинувачують у тому, що він намагався вмістити в стрічку все, про що думав, і все, що його хвилювало, тож фільм може здаватися перенасиченим, але мене він навпаки вразив. Було багато чого, про що хотілося думати після перегляду.

Томас Вінтерберг, 2020

Ще по одній / Another Round

Фільм, що отримав «Оскар», нагороду Європейської кіноакадемії, але подивилася я його ще до здобуття цих нагород. Абсолютно закохалася в цей фільм, тому що він розповідає про драматичні речі з легкістю. Певним чином ця стрічка є для мене гімном життя. Тут прекрасна акторська робота, жанр трагікомедії – і взагалі все в цьому фільмі дуже органічне.

Ідеться про чотирьох друзів, шкільних учителів, які хочуть провести експеримент. Хтось із них прочитав, що людина народжується з певним рівнем алкогольного спʼяніння, і, щоб класно жити, мати творче натхнення, варто підтримувати цей рівень.

Для мене важливою стала навіть не сама історія, а те, наскільки цікаво й легко вона розказана.

Рой Андерссон, 1970

Шведська історія кохання / A Swedish Love Story

Отримав нагороду на Берлінському кінофестивалі. Це перший фільм Роя Андерссона, який одразу здобув неймовірну популярність, після чого режисер ще довго не знімав кіно.

Я цей фільм подивилася досить пізно, хоча його вважають шедевром світового кінематографа. І подивилася його якраз у період, коли створювала свій фільм про підлітків «Ми не згаснемо», який скоро буде на Берлінському фестивалі. Це фільм про підлітків, про кохання, і він настільки ніжний, я б навіть сказала документальний у своїй манері оповіді. У ньому ніби нічого не відбувається, але водночас він вводить тебе в цей світ підлітків, і ти відчуваєш всю палітру їхніх відчуттів. Навіть операторська робота відображає ніжність підліткового періоду.

Для мене це не кіно, яке зняте режисером про підлітків, а кіно, яке дає погляд самих підлітків – ти дивишся ніби їхніми очима. Я чимало думала про цей фільм, коли робила «Ми не згаснемо». Там є така сцена, де друзі їдуть на мопедах, а в мене один із героїв – теж фанат мотоциклів. Коли знімала його на Донбасі, я стільки прокаталася на цих мотоциклах! Для мене це був референс чуттєвості в кіно.

Ян Комаса, 2019

Тіло Христове / Corpus Christi

Польське кіно, премʼєра якого була на Венеціанському кінофестивалі. Про злочинця Даніеля, який тікає з колонії, опиняється в маленькому польському містечку й видає себе за священника. Для мене це дуже цікавий фільм. Ми знаємо про ситуацію в Польщі, де релігія в якийсь момент переходить із віри в інституцію, що намагається контролювати, затискати тебе в певні норми. І коли ця інституція бере гору над емоціями та справжньою вірою, відбуваються такі трансформації, де людина втрачає відчуття реальності, справжності. Головний герой руйнує цю зашкарублість релігійної інституції. Він нібито й злочинець, але насправді змушує людей задуматися й прокинутися. І це дуже круте кіно. Виразне, кінематографічне, головний актор цього фільму дуже талановитий, і його гра неймовірна.

Ульріх Зайдл, 2012

Рай: Віра / Paradies: Glaube

Я хотіла відзначити цей фільм через постать самого режисера та його документальність в ігровому кіно, яка дає фільму особливу виразність. Він знімає кіно без штучного освітлення, використовуючи тільки природне, часто імпровізує з діалогами.

Загалом це трилогія: «Рай: Любов», «Рай: Віра» та «Рай: Надія». Але для мене найкращим став другий фільм. Мені подобається абсолютно все: знімання, робота з акторами, документальність. Цей фільм ми дивилися з моєю колегою Любою в гуртожитку, коли я вчилася в Карпенка-Карого, абсолютно захоплені. Обожнювали цю документальність у фільмах Зайдла й казали всім, що ось це – справді круте документальне кіно.

Узагалі, я багато цікавилася темою взаємодії документального та ігрового кіно й навіть думала писати про це наукову роботу. Ігрове кіно почало вбирати якісь документальні прийоми, а в документальному, навпаки, почалася тенденція до переймання ігрових елементів. Розвиток техніки й доступність камери дають відчуття того, що документальне кіно схоже на ігрове, вони мало чим відрізняються.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.