Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Запитання експерту«Я роблю це, щоб віднайти рівновагу». Жінки про життя з обсесивно-компульсивним розладом

«Я роблю це, щоб віднайти рівновагу». Жінки про життя з обсесивно-компульсивним розладом — Запитання експерту на Wonderzine

І коментар психотерапевтки про ОКР

«Якщо я не зроблю це зараз, то станеться щось жахливе». Приблизно такі думки виникають у людей, які мають обсесивно-компульсивний розлад. Він проявляється в наявності великої кількості нав’язливих думок і дій, що впливають на емоційний стан, буденні звички, роботу та загалом якість життя.

Ми поговорили з жінками, які мають ОКР із дитинства, про ритуали, нав’язливі ідеї, терапію та сьогоднішній стан. А також запитали психотерапевтку Лєну Нетікову, коли та чому виникає цей розлад, навіщо звертатися до спеціаліста й чи можна зарадити цьому самостійно.

Текст: Катерина Янченко

Ілюстрації: Raw Pixel

Дарина-Уляна Яременко

21 рік

У 11–12 років я дуже боялася карієсу, протягом місяця я сильно та часто чистила зуби. У мене стерлися та почали кровоточити ясна. Моя мама відвела мене до стоматолога й там пояснили, що з моїми зубами все нормально та треба чистити їх менше.

Пізніше мене відвезли на літо до бабусі й ми пішли в лікарню здати аналізи. Коли поверталися, то я побачила на землі невеличкий клаптик із ваткою, на якому була кров. Я дуже злякалася, мені чомусь здавалося, що я на нього наступила й заразилася СНІДом. Тоді я прийшла додому, зняла шкарпетки й поклала їх у куток кімнати, де вони пролежали тиждень. Я відмовлялася їх прибирати та чіпати їх теж заборонила, адже вони «заразні». Я багато думала про це й переживала.

Оскільки в мене було багато часу на канікулах, то я почала цікавитися біологією та географією. Якось я натрапила на енциклопедію, де описували різні катастрофи. Тоді в мене в голові стикнулися два страхи: я заразилася СНІДом і зараз почнеться землетрус і ми всі впадемо в лаву. У якийсь період крутила цю думку весь час. Іноді ми з бабусею перед сном читали молитву. Я подумала, якщо ми звертаємося до Бога, то можна попросити його, щоб я була здоровою та щоб не було ніяких катастроф. Із 12 років я молилася щоразу, коли мені ставало страшно.

У 16 я вже не так переживала через якісь катаклізми, але з’явилися думки, що хтось із близьких помре. Якщо говорити про кількість молитов на день, то це приблизно 4–5, усе залежало від рівня стресу в школі. Коли я почувалася нормально, то 2–3. Не думаю, що були дні, коли це мене взагалі не тривожило.

Це не були думки на весь день, але на хвилин п’ять займало точно. Через те, що це посилювалося, я зрозуміла, що треба придумати щось краще. Я розробила певну схему: в мене були цифри, що позначали кількість молитов, які я мала прочитати, 2, 3, 5, 7, 9 і 12, цифри, які асоціюються з хорошим у багатьох людей. Мені обов’язково треба було рахувати, скільки я прочитала до того, щоб скласти якесь із чисел. Якщо я проговорила дві, то треба буде ще одну, щоб вийшло три, або ще три, щоб – п’ять. Інакше воно не працювало.

Виникає відчуття, ніби зараз щось станеться і мозок не може про це думати


Я зрозуміла, щось не так, і захотіла дізнатися, що зі мною відбувається. У 16 років я звернулася до психотерапевтки, й вона мені сказала про підозру на ОКР. У мене не було особливо грошей на сеанси, я соромилася розповідати мамі, тому подумала, що як є, то є.

Зараз мені 21, і ця схема збереглася. До речі, я не релігійна людина, це просто ритуал. Зазвичай нав’язливі думки стосуються смерті, моєї чи когось із близьких, і того, що я втрачу якусь кінцівку. Виникає відчуття, ніби зараз щось станеться і мозок не може про це думати. Для того, щоб сфокусуватися і запевнити себе, що все буде добре, я молюся певну кількість разів. Іноді це впливає на побутові звички, я можу перевірити 10 разів, чи все вимкнула вдома, але це не на настільки серйозно, як буває з думками про здоров’я чи безпеку рідних.

Я ходжу на терапію вже 4 місяці, але не приймаю препаратів. Психологиня знає про мій розлад, ми про це говоримо, й оскільки він у неважкій формі, то залишає за мною вибір, чи звертатися до іншого спеціаліста. Якщо стається якийсь серйозний епізод, ми його розбираємо. Але все тримається в одному темпі, тому поки що я не лікуюся.

Раніше прояви ОКР заважали в школі, тому що потреба молитися могла виникнути на уроці. Пам’ятаю, як улюблена вчителька помітила, що я молюся й запитала, чи я переживаю. Я ж відповіла, що просто так склала руки.

Іноді я відвертаюся від роботи, але вона в мене дистанційна, тому ніхто цього не помічає. На парах я навчилася робити це тихо, а щоб ніхто не бачив, ховаю руки чи відвертаюся та завмираю. Часом буває, що мені треба помолитися під час розмови з друзями. Я просто мовчу, поки не зроблю свій ритуал, дехто про це знає і не займає мене. Іншим я кажу, що треба було задуматися про щось і перепрошую, що відволіклася.

Марія Фурсіна

21 рік

У 2017 році в мене з’явилися симптоми дереалізації та деперсоналізації. За відчуттями так, наче перебуваєш у фільмі чи за склом, усе здається віддаленим, нереальним і дуже дивним. Світ нібито штучно зібраний, а твоя увага зациклюється на предметах. Наприклад, я могла довго дивитися на стіл чи ноутбук і думати, з чого і як вони зроблені. Це відбувалося щодня протягом трьох місяців.

Симптом зникає тоді, коли ти захоплюєшся іншою справою та не звертаєш уваги на нього. Але це важко зробити, адже відчуття сильне й лякає. Тоді я впоралася самостійно, не зверталася за допомогою, просто читала про це в інтернеті та книжці. Пройшло два роки й у мене стався рецидив. Я зрозуміла, що все набагато складніше, і звернулася до психіатра. Коли я описала всі симптоми, мені поставили діагноз обсесивно-компульсивний розлад. Він тягнеться ще з дитинства, а дереалізація та деперсоналізація – не єдиний його прояв, але турбує найбільше (до речі, деперсоналізація та дереалізація можуть з’явитися і без ОКР).

У дитинстві, коли я йшла школу, мені треба було наступити на певний бордюр, щоб я знала, що цей день закінчиться хорошими оцінками. Також у мене був вечірній ритуал: якщо я не скажу бабусі «на добраніч» у конкретний час, коли лягаю спати, то на наступний день всі помруть і щось станеться. З часом я зрозуміла, що в цьому немає сенсу, відпустила це і мені стало легше.

Я люблю, щоб усе було за планом. Якщо все сильно змінюється – я злюся


Якщо якась думка прийде мені в голову, то, найімовірніше, я дуже сильно на ній зациклююся. А коли мене ніхто не відмовить від неї, то я її втілю. Близькі друзі знають про мій розлад і розуміють, чому в мене бувають нав’язливі ідеї. Просто я люблю, щоб усе було за планом, так, як мені подобається. Якщо все сильно змінюється – я злюся.

Тригер спрацьовує тоді, коли я бачу щось дивне й нетипове для мого звичайного дня, після цього можу повернутися до думки, що я нереальна. І поки не станеться якась подія, яка мене відволіче, я перебуваю в стані дереалізації. Це проявляється внутрішньо, інші цього не помітять, а я навіть нікому не скажу про те, що щось змінилося.

У таких випадках я стараюся використовувати техніки, які порадив психіатр, перемикатися, щось рахувати, читати книжку тощо. Я навчилася з цим жити, але продовжую працювати із психотерапевтом. Я реагую на тригери, але намагаюся зменшити час того, коли перебуваю в афективному стані.

Дар’я

19 років

Усе своє життя я була тривожною. З раннього дитинства я зазнавала насильства від одного з батьків, що тривало 10 років. У мене були великі проблеми з комунікацією, панічними атаками, навчанням, яке супроводжувалося дислексією, насмішками від інших і щоденною підвищеною тривогою, яка втягнула мене в клінічний стан неврозу, раніше так звану ВСД (вегето-судинна дистонія – це стан, за якого порушується робота вегетативної нервової системи – ред.). Це все вплинуло на мою дитячу психіку й вилилося в генералізований тривожний розлад, до якого входить ОКР.

У 9–10 років у мене з’явився ритуал: у ванній кімнаті на полиці з шампунями всі етикетки мали бути повернуті до мене. Щоб це зробити, я мала обмежений час, інакше моя бабуся може померти або мене зіб’є сьогодні машина. Такі раптові думки звучать абсурдно, але щоразу вони викликали в мені сильну тривогу і я без зайвої думки робила так, як говорив мій внутрішній голос. Згодом почали «заїдати» різні епізоди, які викликали в мене жахливий дискомфорт і сором.

З’явилися ритуали в метро. Я з’ясувала, що коли проходжу через крайні двері, через певний турнікет і якщо їду на центральному ескалаторі, то шанси провести день успішно й уникнути смерті вищі. У якісь дні я опиралася і змінювала тактику, після чого день міг пройти погано, траплялися раптові й неприємні події. Проте я вірила, що ескалатори, етикетки шампунів, двері, а надалі й чашки, щоденні прокладки, ватяні палички вбережуть мене від усіх бід на землі.

Далі в мене з’явився перфекціонізм, який був ще більш дикий. Наприклад, я могла весь день прибирати в шафі, кімнаті, будь-де, складати акуратно шкарпетки, кофти, ручки за кольором, книжки по товщині й висоті, щоб усе було симетрично й акуратно.

Якось мама побачила, що я стою на драбині, вішаю плакати під стелю й зафарбовую булавки в білий, оскільки вони кріпили білий папір. Для мене була важлива буквально кожна деталь, я помічала всі недоліки за секунду.

Я вірила, що ритуали вбережуть мене від усіх бід на землі


Минулого року, з початком пандемії, в мене було найбільше загострення за все життя, коли до ОКР приєдналася іпохондрія (стан, що проявляється в постійному занепокоєнні захворіти на одну чи кілька хвороб – ред.). Миття рук, дезінфекція та прання одягу були обов’язковими правилами. Повертаючись із вулиці я мила руки настільки багато, що вони були схожі на наждачний папір і трохи боліли.

Я боялася кашлю перехожих, мікробів, вірусу, захворіти й усього на світі. Закінчилося все тим, що мене знали всі лікарі, а швидку допомогу я викликала з тією ж періодичністю, як і здавала ПЛР-тест. Приблизно місяць я не виходила на вулицю, а коли друзі звали гуляти, я зі сльозами на очах відмовлялася, тому що мені довелося б їхати в метро, ​​контактувати із «зараженими».

Проблем із ритуалами стало дуже багато, вони поглинули мій здоровий спосіб життя. Ранок починався не з чаю, а з вибору: яку ватну паличку й чашку взяти, про що не можна думати, куди не можна наступати, треба перевірити всі вікна, двері, замки, рахувати від одного до ста. Постійно відчувалася тривога.

Найважче було від того, що ритуали прийшли й у мою роботу (малювання) і вчитися в академії було просто нестерпно, мене не влаштовували штрихи, я помічала всі недоліки. Усе це було фоново, і я вважала, що з таким мучаться всі й потрібно прийняти це. Переломним моментом стало те, що мене це дістало. Я була абсолютно завжди незадоволена результатом, виснажувалася, дуже багато плакала й доводила себе до істерик. Мені не хотілося виконувати ці ритуали, але страх смерті був набагато сильнішим, аніж здоровий глузд.

До останнього я відмовлялася вірити, що в мене ОКР. У певний момент я просто попросила маму записати мене до психолога, який перенаправив мене до психотерапевта і психіатра. Лікар «вручив» мені букет різноманітних розладів, серед яких було ОКР, і наполіг на медикаментозній терапії, від якої я відмовляюся всупереч своїм страхам.

Інтенсивно терапію я проходжу майже рік, і вона спрямована на теми й питання, які, на перший погляд, не пов’язані з розладом. Зараз я знаю, що насильство (як фізичне, так і моральне), смерть близької людини й інші моменти сформували в мене цей розлад. Я працюю як із психотерапевтом, так і сама, знаходжу інформацію в інтернеті, книжках і на ютубі. Психотерапія – довгий процес лікування в моєму випадку, оскільки розлад став частиною мене, і я, на жаль, переважно піддаюся йому. Але більшості ритуалів я змогла позбутися, залишилися тільки найдокучливіші, які я завчала протягом довгих років.

Лєна Нєтікова

психотерапевтка

Що таке обсесивно-компульсивний розлад?

Обсесивно-компульсивний розлад (ОКР) – розлад психічної поведінки, який проявляється в наявності нав’язливих думок і дій. Його можна розділити на дві частини:

  • обсесивність найчастіше супроводжується великою кількістю нав’язливих і тривожних думок. Коли людина зациклюється на одній ідеї й усю свою психічну енергію віддає на її прокручування;
  • компульсивність проявляється в діях, що мають ритуальний (або нав’язливий) характер. Хтось миє руки багато разів, а хтось може дуже прискіпливо прибирати свою квартиру: зранку, ввечері, до приходу гостів і після того, як вони пішли. У деяких ситуаціях людина потрапляє в тривожний стан і для того, щоб упоратися, починає робити те, що їй добре відомо. Наприклад, готувати їжу, до того ж якусь конкретну страву. Ця дія не ритуальна (тобто не постійна, як із квартирою), але також має компульсивний характер.

Як у будь-якого розладу, в ОКР є спектри. У якомусь випадку може бути вираженою більше обсесивність, в іншому – компульсивність, або ж і перше, і друге проявлятиметься рівноцінно. Важливо розуміти, що, як і більшість психічних розладів, ОКР – це спосіб упоратися із внутрішньою тривогою. Зіштовхнувшись із нею, людина потрапляє в афективний стан, який накопичує велику кількість енергії в тілі, а вона не знає, що з нею робити. До того ж досить-таки часто проживання тривоги проходить несвідомо. Тому людина направляє її в ритуальні компульсивні дії та / або в перекручування думок. У цілому ОКР – це замикання тривоги всередині тіла.

У якому віці може виявитися ОКР?

Я згодна з думкою про те, що основа будь-яких розладів формується в дитинстві та за важких емоційних і травматичних подій (наприклад, війна), вони не беруться нізвідки. Тут важить, як батьки допомагали дитині впоратися із тривогою. Якщо дитина відчувала важкий емоційний стан (переляк, істерику, образу, ревнощі тощо), а вони забороняли їй проявляти свої емоції, говорячи: «Не кричи», «Заткнись», «Перестать нити», то дитина змушена була стримувати емоції всередині. Вона могла почати щось судомно робити та що більше відбувалося повторів, то більше фіксувався певний спосіб справитися з тривогою.

Те саме стосується й обсесивної частини. Дитина може нічого не робити, але крутити якусь думку в голові: «Я поганий, я щось не так зробив», «Я винен, мама кричить на мене». Але не всі діти, яким забороняли плакати, реагують так і будуть мати цей розлад. До цього є ще конституціональна схильність, а також наявність ОКР в одного з батьків. Крім того, глобальні процеси, що відбуваються в суспільстві також мають значення. Військові дії або дуже жорстке соціальне нормування сприяє розвитку ОКР.

Коли звертатися до спеціаліста?

Важливо розуміти, що у проявленні обсесії чи компульсії в людини є інтелектуальне пояснення для своїх дій чи думок. Тобто вона не просто миє руки, в неї в голові є вбудована концепція, навіщо вона це робить. І переконати людину в неправильності своїх думок чи дій важко. Якщо ви бачите, що дії людини шкодять їй, можна натякнути, поговорити з нею. Але змусити когось, хто не бачить проблеми, лікуватися чи щось робити, буде важко.

З іншого боку, варто звертатися до спеціаліста, якщо людина сама починає усвідомлювати, що ці дії їй заважають. Уявимо жінку, у якої є ОКР і вона збирається на роботу. Аж раптом бачить на підлозі якийсь бруд. І замість того, щоб застосувати критичне мислення та залишити прибирання на вечір, кидає все й зациклюється на тому, щоб зробити це зараз. Вона запізнюється на роботу, бруднить свій одяг, може, вже і була взута, але, побачивши бруд, перемикається й чистить поверхню. Тут бруд спрацював певним тригером, а людина потрапила в афективний стан і в такий спосіб із ним справляється.

Чи можна впоратися самостійно?

Часто люди вдаються до різних методів і практик, щоб упоратися з ОКР: фізичних, духовних, релігійних та інших, проте я прихильниця того, щоб робити це в професійному середовищі. Психотерапевт бачить і розуміє, що відбувається з людиною. Він може встановити, як реагує тіло на афект, які думки, бажання й емоції виникають. А також пояснити клієнту, що з ним відбувається. У дитинстві він не розумів, як справлятися зі своїми внутрішніми тяжкими станами, тому робив це з допомогою нав’язливих дій і думок. Психотерапевт повертається з клієнтом у ті точки, де фіксувалися травми. У процесі проживання тривоги він знайомиться сам із собою.


Наприклад, у людини з’являється нервовий тік у руці, коли вона чує крик на вулиці. Чому таке може бути? Можливо, таким голосом кричали на неї, коли вона була маленькою, або тато бив маму, а вона ніяк не могла допомогти, в руці ж залишається цей імпульс «вдарити», «захистити». І працюючи з цими станами в індивідуальній психотерапії, в людини з’являється можливість проявити свої пригнічені емоції та поговорити про свій біль із психотерапевтом. Як тільки приходить розуміння свого стану, тривога і, відповідно, необхідність у нав’язливих повтореннях, знижується.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.