Власний досвід«Зараз я більше потрібна своїй країні». Це дівчата, які повернулися на навчання до України
«Можливості відсутні там, де їх не створюють»
З початком повномасштабної війни в Україні багато людей шукали можливості продовжити свою професійну діяльність у безпечних місцях. Навчальні заклади за кордоном запропонували чимало програм, грантів і стипендій для українців, відкрили доступ до власних курсів.
Ми поговорили з жінками, у яких була можливість навчатися за кордоном, але вони повернулися до України. Софія, Марія та Надія розповідають про причини свого вибору та важливість розвитку в рідній країні.
Текст: Ольга Дуденко
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
Софія Вишнякова
повернулася з Хорватії
Рішення спробувати повчитися за кордоном я ухвалила, коли почалася війна, фактично за три дні
Коли я була в старших класах школи, мені ще тоді хотілося поїхати кудись за кордон навчатися. Це здавалося цікавим і потрібним досвідом. Рішення спробувати повчитися за кордоном я ухвалила, коли почалася війна, фактично за три дні. До цього тільки уявляла, що можна поїхати, але серйозно не збиралася, довго вагалася.
Я заповнювала всі можливі форми в проєкті Erasmus, які стосувалися навчання в закордонних університетах. Мені було однаково, до якої саме країни поїхати. Основним моїм критерієм для вибору університету стала швидкість їхніх відповідей на мої запити. Хорватія відповіла найшвидше: вони отримали документи, запропонували заповнити заявку та розповіли, як відбувається навчальний процес. Постійно були зі мною на зв’язку, тому я вирішила вступати туди. Звісно, це далекувато від Києва, але сам факт того, що вони мене переконали, що чекають на мене та буде місце на навчанні, стипендія та житло, – це величезна перевага.
Серед варіантів також були університети Іспанії та Литви, з тих, куди подавала, відповіли приблизно три заклади. В одному з них, у литовському, сказали, що можуть узяти мене на безоплатне навчання за умови, якщо я закінчу повний навчальний курс у них. Я подумала, що не хочу здобувати повну освіту в Литві.
Серед документів, які потрібно подати до Хорватії, були підтвердження рівня англійської та заявка від українського університету, у моєму випадку – КНУ імені Т. Шевченка. Також просили документи, які показують зіставлення хорватських та українських предметів: що зараховувати й оцінювати, а що ні. Рекомендаційний лист не був потрібен, бо всі розуміли, що відбувається в Україні. У Хорватії, може, 20 років тому сталася подібна ситуація із сербами, тому коли я розповідала про війну, багато хто казав, що усвідомлює, як це складно переживати.
Загалом усі, хто зі мною навчалися, приїхали під час війни та продовжили навчання далі, а я вирішила, що не хочу
Один із чинників, чому я погодилася на навчання в Хорватії, – моє бажання спробувати, як це, а не здобувати повну освіту: з якими викликами доведеться зіткнутися, які будуть складнощі, що, навпаки, мені сподобається. Це була моя перша поїздка за кордон, страшно, але спробувати хотілося. Я провчилася в Хорватії з квітня до липня. У мене був контракт на чотири місяці з можливістю подовження. Загалом усі, хто зі мною навчалися (здається, нас було до 15 українців), приїхали під час війни та продовжили навчання далі, а я вирішила, що не хочу.
Я навчалася в Загребському університеті, на факультеті хорватських студій. Намагалася вибирати предмети, які також закривалися б в Україні, були суміжними до тих, що я вивчала раніше. Ті, екзамени, які я складала в Хорватії, зараховувалися мені як українські. Лише два предмети не враховувалися, бо вони не відповідали українським.
Також переживала через те, що в моїй країні війна, а я далеко від дому
Люди в Хорватії дуже добрі, студенти допомагали, зустрічали мене, ділилися коштами, поки в мене не було стипендії. Заняття із шести дисциплін проводили дистанційно, єдина пара, яка відбувалася очно, – це англійська. В основному мені потрібно було зробити по два семінари на один предмет протягом чотирьох місяців. Не можу сказати, що в нас ретельно перевіряли завдання, і однією з причин, чому я вирішила повернутися, – рівень освіти за кордоном. Власне, у Хорватії за програмою Erasmus їздять, щоби відпочивати та розважатися. Ти можеш чимось займатися, але основна мета – відпочинок.
Найперша та найголовніша причина, чому я повернулась до України, – мій хлопець-військовий. Далі те, що в Україні я навчаюся на 4 курсі та маю складати держіспити перед захистом диплома, а хорватські навчальні програми не відповідають українським. Наприклад, в Україні я вивчаю стилістику. У Хорватії теж буде стилістика, але викладачка попередила, що немає сенсу вивчати хорватську стилістику за такий короткий термін, краще взяти українську. Ми вивчали те, що я робила ще за шкільною програмою. Навіть якщо в Хорватії відбирають подібні до українських предмети, вони однаково не відповідають рівню, який має бути.
Ще одна причина – я дистанційно працювала маркетологом, і в мене не було часу насолодитися проєктом Erasmus, хорватськими краєвидами, сходити кудись. Усі чотири місяці в мене була депресія, яка триває й зараз, але я працюю з цим. Через це я не хотіла нікуди виходити, ні з ким спілкуватися та постійно працювала. Прокидалася приблизно о 10:00, сідала працювати, робити семінари: весь мій день проходив за навчанням і роботою. І ти лягаєш спати, у тебе день бабака, одне й те ж саме по колу. Це ще одна причина, чому я не хотіла залишатися. Також переживала через те, що в моїй країні війна, а я далеко від дому. У мене була провина вцілілого, нібито я перебуваю в якомусь безпечному місці, а люди в Україні продовжують гинути.
Марія Как
повернулася з Англії
Я не хотіла скаржитися, бо розуміла, що реальної небезпеки тут немає, але незахищеність відчувалася сильніше, ніж від ракет в Україні, бо в Англії я була сама
З початком війни я швидко залишила Київ і жила в Хмельницькому в друзів. Там нас було багато, і ставало все важче жити разом. Я маю родичів в Англії, і мої батьки наполягали на тому, щоб я поїхала туди на кілька тижнів, поки все не скінчиться. Тоді всі думали, що це на декілька тижнів. Міркувань про навчання чи довготривале перебування там навіть не з’являлося, бо точно знала, що їду туди до родичів на десять днів. У підсумку, поїхавши туди 1 квітня, я прожила в Редінгу (місто під Лондоном) майже три місяці.
Мені було дуже важко за кордоном. Я не хотіла скаржитися, бо розуміла, що реальної небезпеки тут немає, але незахищеність відчувалася сильніше, ніж від ракет в Україні, бо в Англії я була сама. Тоді мій брат сказав, що тут у мене своя війна, і в цьому він мав рацію.
Дядько, у якого я жила ледь не з першого дня, пропонував мені відвідати різні виші для того, щоб просто дізнатися про наявні можливості. Однак мені не хотілося шукати щось нове там. Я точно знала, що повернуся та навчатимуся в Україні, тим паче паралельно починався мій навчальний семестр онлайн. Батьки розуміли мене, тому не наполягали, але інші радили лишатися в Англії та шукати себе там. Вони казали: «Ти здібна й точно зможеш вступити туди, куди хочеш», але, мабуть, не розуміли, що я вже вступила туди, куди хочу, в Україні, і три роки я студентка омріяного вишу.
Сумніви з’являлися лише у хвилини відчаю, тоді, коли здавалося, що шансів на швидке відновлення України немає зовсім. Та навіть тоді я розуміла, що повернуся
Пригадую, що, коли я отримала англійський документ, який давав змогу жити в іншій країні, працювати та навчатися, я вперше відчула, що можу помилятися у власному виборі. В Україні я навчаюся на контракті. Крім того, було онлайн-навчання, і це менш ефективно, мені не було, де жити в Києві. Якби я вирішила залишитися в Англії, то всі ці проблеми вирішив би вступ на грантовій основі в один із британських вишів.
Сумніви з’являлися лише у хвилини відчаю, тоді, коли здавалося, що шансів на швидке відновлення України немає зовсім. Та навіть тоді я розуміла, що повернуся. Тут мої люди, які вже зараз хочуть робити все, щоб Україна швидше оговталася після війни та відновилася як сильна та крута держава.
Під час війни не уявляю, як можу відмовитися від шансу створювати українські проєкти, допомагати вітчизняним редакціям і компаніям
Основне, що було потрібно мені для вступу – це сертифікат успішного проходження міжнародного тесту з англійської IELTS або TOEFL, щоби довести знання мови на академічному рівні. Я не складала його, не хотіла навіть мати шансу наблизитися до вступу в англійський університет. Тоді це було надто важко для мене в моральному плані.
Я зовсім не проти навчання за кордоном. Це нові досвід і знання, здобувши які, можна надихнутися ще більше та принести Україні щось інше та сучасніше. Я досі розглядаю такий варіант, але під час війни не уявляю, як можу відмовитися від шансу створювати українські проєкти, допомагати вітчизняним редакціям і компаніям, віддавши перевагу навчанню за кордоном. Я не засуджую тих, хто зробив такий вибір. Я просто сподіваюся, що вони повернуться з новими знаннями та допомагатимуть відновлювати Україну. А я лишатимусь тут і робитиму це зсередини.
Мені подобається, що в нас розвинена культура перевірки своїх знань на практиці ще під час навчання, а не після отримання диплома. Багато студентів, зокрема і я, не знають, чи справді вибраний в університеті напрям буде подобатися нам у майбутньому. Завдяки можливості поєднувати навчання з роботою або стажуванням ми можемо раніше зрозуміти, що нам реально хочеться робити. Цього немає в Англії. До 23 років ти ще студент, і лише після – стажист чи працівник за фахом. Я б не хотіла втрачати час після завершення університету на пошуки сфери, де могла б реалізувати себе. Я знаю, що в Україні після 4 років навчання я вже матиму уявлення, що чекає на мене попереду і як знайти себе на ринку праці.
Наприкінці мого перебування за кордоном до мене приїхала мама. Вона активно вивчала можливості для українців в Англії та якось натрапила на новину про день відкритих дверей в Оксфордському університеті за моєю спеціальністю – кіно, музика та медіа. Суть полягала в тому, щоб абітурієнти мали змогу оцінити навчання в цьому виші протягом одного дня. На учасників чекали лекції, обід, практична частина та захист своїх проєктів.
Особливо в тяжкі часи я розумію, що хочу бути тут і навчатися поруч із людьми, які розділяють зі мною не лише воєнні біди України, а й ті цінності, завдяки яким вона знову оживе
Я довго не погоджувалася, але коли ми остаточно вирішили повертатися в Україну, мені стало простіше впустити таку можливість у власне життя, і я заповнила анкету на відвідування цього університету. Я провела класний день. Були цікаві лекції та не менш цікава практична частина. Ми озвучували фрагменти з відомих фільмів і монтували власний доробок для презентації. У результаті мене відзначали викладачі за чудове як для абітурієнтки опанування базових технік створення матеріалів для медіа.
Звісно, перебуваючи там, я уявляла, як можу стати студенткою англійського вишу, але точно розуміла, що зараз я більше потрібна Україні. Тож я повернулася, відновила навчання та знайшла стажування в українській компанії. Особливо в тяжкі часи я розумію, що хочу бути тут і навчатися поруч із людьми, які розділяють зі мною не лише воєнні біди України, а й ті цінності, завдяки яким вона знову оживе.
Надія Швець
повернулася зі Швейцарії
Із самого початку вторгнення батьки ледь не щодня казали, що тепер уже точно треба їхати вчитися за кордоном
Ще з раннього підліткового віку я мріяла навчатися в іншій країні. Усюди казали, що це круто, це можливості, яких не було, немає і не буде в Україні. Я намагалася пройти велику кількість програм академічної мобільності, але не виходило. Зокрема, це програми FLEX і UWC для школярів. Про конкретний заклад особливо не замислювалася.
З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну велика кількість закордонних університетів відкрили свої двері для українських студентів, викладачів і дослідників. Серед них був Цюрихський університет. Я знала про нього раніше, бо на початку лютого подавалася туди до літньої школи для бакалаврів за своєю спеціальністю «Біологія».
Моя одногрупниця евакуювалася до Швейцарії та скористалася можливістю навчатися там паралельно з українським університетом. Вона поділилася умовами влаштування українців туди, відповідала на запитання щодо оформлення документів та інших дрібниць, які мене цікавили.
Це швидше нагадує програму академічної мобільності, а не повноцінне переведення на навчання
Українці могли бути студентами-відвідувачами, слухати всі лекції, семінари, лабораторні роботи в форматі офлайн, навіть отримувати кредити ECTS і стипендію, але не мати диплому про закінчення цього вишу. З документів треба надати мотиваційний лист, фотографію або скан паспорта, свою фотографію, CV, транскрипт оцінок, згоду на навчання та документ, що підтверджує зарахування до українського вишу. Тобто це швидше нагадує програму академічної мобільності, а не повноцінне переведення на навчання.
Якщо кожен виїжджатиме звідси, ми ніколи не створимо держави, про яку мріємо
Що більше документів були готові, то більше я починала сумніватися. Постало запитання, чи справді це моє бажання. Із самого початку вторгнення батьки ледь не щодня казали, що тепер уже точно треба їхати вчитися за кордоном. Мене переймало усвідомлення, що моє бажання поїхати з України обумовлене не стільки повномасштабною війною, скільки багаторічним нав'язуванням того, що в Україні неможливо розвиватися та повноцінно жити. Після довгої розмови з батьком я остаточно вирішила лишитися, хоча до певного часу виникали думки про те, чи не втратила я можливість усього свого життя.
Мене, як і багатьох, суспільство налаштовувало так, що в Україні немає можливостей для молоді, тому, щоб щасливо жити, треба їхати звідси. Ближче до того, як я рік тому вступила до університету, я все більше починала усвідомлювати, що переїжджати до іншої країни, найімовірніше, ніколи не стану. Навіть враховуючи неприбутковість справи, якою я мрію займатись. Тому що можливості відсутні там, де їх не створюють. Якщо кожен виїжджатиме звідси, ми ніколи не створимо держави, про яку мріємо.
Якщо говорити про суто раціональні чинники, то їх також чимало: коштовність життя в Європі, дорога до місця призначення, необхідність адаптуватися, почуття провини, мовний бар’єр, туга за Батьківщиною та рідними, а також подвійна кількість часу на навчання, адже екзамени та контрольні роботи в обох закладах ніхто не скасовував. Знаючи себе, мені було б занадто складно. Тепер це непросто – поїхати на семестр чи рік за обміном, це втеча від війни. До звичних проблем студента додаються не тільки виклики під час навчання в іноземному виші, а й тиск страждань, які чинять вороги на рідній землі.
Коментарі
Підписатись