Колонка«Це могла би бути моя реальність». Маріам Найем про експеримент із хіджабом та буркою

Усе почалось із поїздки в трамваї

Дорога до дому моїх батьків проходила повз Татарку, де є мечеть. Там, на зупинці, часто можна зустріти жінок у хіджабах. Під час однієї з таких поїздок я побачила молоду дівчину-мусульманку з дітьми. Вона заходила в транспорт, ледь тримаючи двох дітей. Здавалося, що всі на неї дивляться з жалем.

«Цікаво, що вона зараз відчуває?», – подумала я. «Чи вона відчуває, що на неї дивляться? І з якою емоцією?». Часто дівчат-слов’янок у хіджабі сприймають так, наче це не було їхнє рішення, вони просто хотіли одружитися. Такі упередження мені були зрозумілі.

«А от було би цікаво поговорити з дівчиною неслов’янської зовнішності в Україні, яка ходить у хіджабі. Але де ж знайду людину в Україні, яка б мала східну зовнішність і ходила в хіджабі?». В цей момент трамвай повертає, сонце світить під іншим кутом, я починаю бачити своє зображення – та знаходжу відповідь. Тоді вирішила влаштувати собі експеримент і тиждень ходити в хіджабі, а пізніше описала цей досвід у статті.

Відчуття безпеки та влади на своїм тілом

Ніколи не аналізувала свій гардероб на предмет сексуалізації. Зазвичай одягаюсь так, як мені хочеться.

Тільки одягнувши хіджаб, я зрозуміла, як ми, жінки, звикли до споглядання на нас. Пам’ятаю першу поїздку в метро під час експерименту. Тебе начебто бачать, але й ні. Начебто дивляться, але якось інакше. Мені здалось тоді, що стала непривабливою та негарною. Хотілось вигукнути: «Ні, я так не виглядаю, це просто хіджаб!». Сам акт зовнішнього оцінювання настільки включений в нашу реальність, що без цього мені було некомфортно.

Згодом трапилась інша історія. Ще одна поїздка в хіджабі в метро, але на цей раз пізно ввечері. Знову мене ніхто не «бачив» як жінку, але це вже сприймалось зовсім інакше. Як саме?

Думаю, всім жінкам знайома історія: публічний транспорт, вечір і «хтось» на вас дивиться, вам страшно. Адже погляд – це влада. Й інколи цей «хтось» може просто дивитись на вас, але в цьому погляді вже відчувається статевий акт. Статевий акт без вашого дозволу. Здається, це просто погляд, але відчуття, наче тебе подумки ґвалтують. З’являється відчуття, що в людини є влада над твоїм тілом, хоч тебе й не торкаються.

Так от, у хіджабі цього відчуття не було. Ніхто не дивися на моє тіло як те, з чим можна зробити що завгодно. Я була абсолютно позбавлена влади сексуальності, але в мене була влада над своїм тілом. Це може звучати іронічно, але я відчула безпеку в хіджабі в той момент. Ніколи б не думала, що напишу це речення.

З того часу визначила для себе лайфхак для вечірніх подорожей у транспорті: хіджаб – хороша протекція від об’єктивації.

Що я зрозуміла про себе

Експеримент часто сприймається як те, що дає нам правду. Це можливо в наукових експериментах, але такого плану, як я робила – створені не для пошуку істини в суспільстві, а радше для пошуку себе. І звісно, те, до чого я дійшла в кінці, мене шокувало.

Це був мій внутрішній конфлікт, я шукала його підтвердження в зовнішньому світі й не знайшла. Мені здавалось, що люди будуть ставитись до мене вороже, що хтось буде сміятись, вигукувати щось мені в обличчя. Що я відчую той суспільний осуд і жаль, як та дівчина в трамваї. Я виявила, що це не суспільство дивилося на неї із жалем – це я дивилася на можливу себе із жалем. Мені було шкода не дівчину, мені було шкода уявляти себе в хіджабі в інших культурних рамках. Розуміючи, яким би могло бути моє життя, якби я народилась в Афганістані.

Немає нічого сумного в тому, що жінка обирає релігію й одягає хіджаб. Жахливо тоді, коли це трапляється без вибору. З огляду на історію своєї сім’ї, я знала, що це могла би бути моя реальність.

Багато людей сприйняло тоді цей експеримент як доказ того, що расизму в нашій культурі не існує. Але це лише експеримент одного тижня й з однією людиною, він не може бути мірилом ксенофобії та расизму. І без хіджабу я часто стикаюся із ксенофобією.

Одягнути бурку та не побачити себе

Коли мій тато дізнався про експеримент, він приніс мені бурку від знайомих. Батько мав особистий досвід з ісламом і хотів, щоб я для себе зробила висновки. Це була вихідна бурка – вишита, темно-синього кольору. Я не зрозуміла спершу, навіщо вона мені? Мені здалось, що хіджабу достатньо, але вирішила спробувати й одягнула бурку.

Я не можу передати це відчуття. Таке, наче я побачила свою посмертну фотографію. Мені показали тіло, у якому мене немає. Стало моторошно. Чому? Можливо, страшно, що так легко зробити мене нічим. Я відчула свою смерть як суб’єкта. Хоча я є. У бурці не видно не лише обличчя, а навіть очей. Тому це й страшно. Ми звикли, що у дзеркалі бачимо себе. Якщо абстрагуватись, то, можливо, це те, що відчувають вампіри, коли дивляться в дзеркало.

Для мене релігійний мусульманський одяг – це не просто атрибут віри. Це ще й нагадування про те, яким могло би бути моє життя. Я не сперечаюся, що у великій кількості випадків обов’язкове носіння хіджабу чи бурки – це насилля. Та й для багатьох жінок це релігійний вибір, завдяки якому вони почуваються безпечніше. Ми не можемо знеможливлювати, що навіть у контексті Афганістану 1% із 99% – це дійсно рішення жінки. Але надзвичайно важливо одне – мати опції, можливість обирати.