Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Колонка«Це могла би бути моя реальність». Маріам Найем про експеримент із хіджабом та буркою

«Це могла би бути моя реальність». Маріам Найем про експеримент із хіджабом та буркою — Колонка на Wonderzine

«Для мене релігійний мусульманський одяг – це не просто атрибут віри»

Маріам Найем

культурологиня, художниця


Усе почалось із поїздки в трамваї

Дорога до дому моїх батьків проходила повз Татарку, де є мечеть. Там, на зупинці, часто можна зустріти жінок у хіджабах. Під час однієї з таких поїздок я побачила молоду дівчину-мусульманку з дітьми. Вона заходила в транспорт, ледь тримаючи двох дітей. Здавалося, що всі на неї дивляться з жалем.

«Цікаво, що вона зараз відчуває?», – подумала я. «Чи вона відчуває, що на неї дивляться? І з якою емоцією?». Часто дівчат-слов’янок у хіджабі сприймають так, наче це не було їхнє рішення, вони просто хотіли одружитися. Такі упередження мені були зрозумілі.


Тільки одягнувши хіджаб, я зрозуміла, як ми, жінки, звикли до споглядання на нас

«А от було би цікаво поговорити з дівчиною неслов’янської зовнішності в Україні, яка ходить у хіджабі. Але де ж знайду людину в Україні, яка б мала східну зовнішність і ходила в хіджабі?». В цей момент трамвай повертає, сонце світить під іншим кутом, я починаю бачити своє зображення – та знаходжу відповідь. Тоді вирішила влаштувати собі експеримент і тиждень ходити в хіджабі, а пізніше описала цей досвід у статті.

Відчуття безпеки та влади на своїм тілом

Ніколи не аналізувала свій гардероб на предмет сексуалізації. Зазвичай одягаюсь так, як мені хочеться.

Тільки одягнувши хіджаб, я зрозуміла, як ми, жінки, звикли до споглядання на нас. Пам’ятаю першу поїздку в метро під час експерименту. Тебе начебто бачать, але й ні. Начебто дивляться, але якось інакше. Мені здалось тоді, що стала непривабливою та негарною. Хотілось вигукнути: «Ні, я так не виглядаю, це просто хіджаб!». Сам акт зовнішнього оцінювання настільки включений в нашу реальність, що без цього мені було некомфортно.

Згодом трапилась інша історія. Ще одна поїздка в хіджабі в метро, але на цей раз пізно ввечері. Знову мене ніхто не «бачив» як жінку, але це вже сприймалось зовсім інакше. Як саме?

Думаю, всім жінкам знайома історія: публічний транспорт, вечір і «хтось» на вас дивиться, вам страшно. Адже погляд – це влада. Й інколи цей «хтось» може просто дивитись на вас, але в цьому погляді вже відчувається статевий акт. Статевий акт без вашого дозволу. Здається, це просто погляд, але відчуття, наче тебе подумки ґвалтують. З’являється відчуття, що в людини є влада над твоїм тілом, хоч тебе й не торкаються.

Так от, у хіджабі цього відчуття не було. Ніхто не дивися на моє тіло як те, з чим можна зробити що завгодно. Я була абсолютно позбавлена влади сексуальності, але в мене була влада над своїм тілом. Це може звучати іронічно, але я відчула безпеку в хіджабі в той момент. Ніколи б не думала, що напишу це речення.

З того часу визначила для себе лайфхак для вечірніх подорожей у транспорті: хіджаб – хороша протекція від об’єктивації.

Що я зрозуміла про себе

Експеримент часто сприймається як те, що дає нам правду. Це можливо в наукових експериментах, але такого плану, як я робила – створені не для пошуку істини в суспільстві, а радше для пошуку себе. І звісно, те, до чого я дійшла в кінці, мене шокувало.

Це був мій внутрішній конфлікт, я шукала його підтвердження в зовнішньому світі й не знайшла. Мені здавалось, що люди будуть ставитись до мене вороже, що хтось буде сміятись, вигукувати щось мені в обличчя. Що я відчую той суспільний осуд і жаль, як та дівчина в трамваї. Я виявила, що це не суспільство дивилося на неї із жалем – це я дивилася на можливу себе із жалем. Мені було шкода не дівчину, мені було шкода уявляти себе в хіджабі в інших культурних рамках. Розуміючи, яким би могло бути моє життя, якби я народилась в Афганістані.


Немає нічого сумного в тому, що жінка обирає релігію й одягає хіджаб. Жахливо тоді, коли це трапляється без вибору

Немає нічого сумного в тому, що жінка обирає релігію й одягає хіджаб. Жахливо тоді, коли це трапляється без вибору. З огляду на історію своєї сім’ї, я знала, що це могла би бути моя реальність.

Багато людей сприйняло тоді цей експеримент як доказ того, що расизму в нашій культурі не існує. Але це лише експеримент одного тижня й з однією людиною, він не може бути мірилом ксенофобії та расизму. І без хіджабу я часто стикаюся із ксенофобією.

Одягнути бурку та не побачити себе

Коли мій тато дізнався про експеримент, він приніс мені бурку від знайомих. Батько мав особистий досвід з ісламом і хотів, щоб я для себе зробила висновки. Це була вихідна бурка – вишита, темно-синього кольору. Я не зрозуміла спершу, навіщо вона мені? Мені здалось, що хіджабу достатньо, але вирішила спробувати й одягнула бурку.

Я не можу передати це відчуття. Таке, наче я побачила свою посмертну фотографію. Мені показали тіло, у якому мене немає. Стало моторошно. Чому? Можливо, страшно, що так легко зробити мене нічим. Я відчула свою смерть як суб’єкта. Хоча я є. У бурці не видно не лише обличчя, а навіть очей. Тому це й страшно. Ми звикли, що у дзеркалі бачимо себе. Якщо абстрагуватись, то, можливо, це те, що відчувають вампіри, коли дивляться в дзеркало.

Для мене релігійний мусульманський одяг – це не просто атрибут віри. Це ще й нагадування про те, яким могло би бути моє життя. Я не сперечаюся, що у великій кількості випадків обов’язкове носіння хіджабу чи бурки – це насилля. Та й для багатьох жінок це релігійний вибір, завдяки якому вони почуваються безпечніше. Ми не можемо знеможливлювати, що навіть у контексті Афганістану 1% із 99% – це дійсно рішення жінки. Але надзвичайно важливо одне – мати опції, можливість обирати.

Розповісти друзям
2 коментаряпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.