Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Загадувала бажання, щоб шкіра посвітлішала». Жінки різного походження про расизм

І з якими упередженнями стикаються

«Загадувала бажання, щоб шкіра посвітлішала». Жінки різного походження про расизм  — Власний досвід на Wonderzine

Нещодавно ведуча та продюсерка Кароліна Ашіон звинуватила міністра культури Олександра Ткаченка в расизмі: шість років тому він як гендиректор «1+1» не взяв її на роботу.

За словами Ашіон, у відповідь на її запит взяти участь у кастингу для ранкового шоу Ткаченко відповів: «Ви себе в дзеркало бачили? Аудиторія нашого каналу не те, щоб… Я не готовий ризикувати рейтингами». Після цього народні депутати від «Європейської солідарності» вимагали звільнення міністра культури.

Представники різних національностей та українці різного походження стикаються з проявами расизму та ксенофобії. Найбільше етнічних упереджень в Україні до китайців, африканців, арабів та особливо високий рівень до ромів, за дослідженням Київського міжнародного інституту соціології.

Ми запитали жінок різного походження про те, із якими упередженнями та проявами расизму їм доводилося стикатися в Україні.

Бетті, Сіона та Міріям Ендале

гурт Fo Sho

українки ефіопського походження

Бетті: Ми народилися в Харкові, в сім’ї іноземців, наші батьки – з Ефіопії, переїхали ще в студентстві. Я відчуваю себе українкою, бо виросла тут. Звісно, є культурні особливості, традиції, які я переймала в батьків.

У дитинстві мені пощастило, я практично не стикалася з расизмом і не відчувала себе «іншою». Але я бачила, що відрізняюся, й не розуміла, наприклад, чому в мене дуже кучеряве волосся. Запитувала в мами: «Що робити? Я хочу пряме волосся!». Що більше я стикалася зі світом поза своїм оточенням, то частіше чула образи. Але я не сприймала це серйозно та взагалі забувала, що темношкіра.

Міріям: Ми росли в медичному гуртожитку. Там було багато дітей різних національностей, і в мене ніколи не було проблем із друзями. Вперше з я стикнулася з булінгом через своє походження в садочку, коли мені було 5 років. Зі мною ніхто не хотів розмовляти, тому що я «інша». Коли мене ставили в пару з хлопчиком на дитячих святах, він від мене тікав.

Якось до мене підійшли дівчата. Вони сказали: «Якщо ти хочеш, аби ми з тобою спілкувалися, тобі треба виконати одне завдання». Мені треба було піти з іншою дівчинкою в туалет «по-великому». «Якщо твоя какашка буде світлішою – ти одна з нас, а якщо темнішою – то ні». Я пішла на це, щоб просто не бути самотньою. Мені було дуже сумно. У школі могли сказати: «Ей, ти, чорна». Я навіть звикла до цього.

Я почувалася якось неповноцінною, ставила собі запитання: «Чому я не народилася білою?»


Сіона: На мене з дитинства дивилися, як на інопланетянку. Через це я почувалася якось неповноцінною, ставила собі запитання: «Чому я не народилася білою?». У 4 класі зі мною сталася така історія. Я сиділа з дівчинкою за партою й відчувала, що вона просто ненавиділа мене за колір шкіри. Пам’ятаю, як вона бере лінійку, олівець, малює між нами лінію й каже: «Це моє місце, а це – твоє». І запитує щось на зразок: «Ти взагалі бачила себе?». Я вийшла із класу прямо під час уроку, а ця дівчинка пішла зі школи.

Я доволі некомфортно почувалася через свою зовнішність, намагалася вирівнювати волосся. Пам’ятаю, прийшла зі своїм пишним кучерявим волоссям у школу: на мене подивилися й запитали: «Тебе що, током шибануло?». З часом я почала відчувати себе красивою. І зрозуміла, що колір шкіри – це не головне. Побачила Ріанну, Бейонсе, інших крутих артисток і мені це почало подобатися. Зараз я чудово почуваюся. Можу вийти зі своїми кучеряшками!

А ще у школі був один хлопець. Він дуже любив 50 Cent, Тупака. Якось у мене в школі впали підручники, цей хлопець мені допоміг і сказав: «Боже, яка ти красива!». Я дуже вдячна за те, що він звернув увагу на мене. Тоді я відчула себе не такою, як усі, але в хорошому плані.

Бетті Під час «Євро-2012» мені зателефонували й запропонували заспівати гімн України на одному з матчів. Я, звісно, погодилася. Прийшла на стадіон, зробила чек і вже перед самим ефіром організатори сказали, що я не буду співати. Пояснили це тим, що українські фанати не зрозуміють, чому саме я співаю гімн. Це стало для мене переломним моментом, коли я стала ставити собі запитання: а хто ж я така, якщо мене не сприймає моя країна і я не можу співати гімн, хоч живу тут усе життя? Просто тому, що в мене ефіопське походження? Я доволі складно переживала це, якщо чесно.

На відборі «Євробачення» у 2020 році ми не вийшли у фінал, хоч за відгуками дуже сподобалися всім суддям. Це політичний момент: навряд чи середньостатистичний українець готовий до того, щоб темношкірі дівчата представляли його країну. Хоч мені здається, це показало б Україну з крутого боку толерантності та сучасності. Навіть під час прес-конференції журналісти запитували нас: «А ви українки?». Ми взагалі не прийшли на конкурс доводити, що ми українки. Те, що це так – просто факт.

Але більшість людей цього не розуміє. У таксі мені кажуть: «Ви так добре розмовляєте російською!», тоді я відповідаю: «Ви теж!». Деякі люди просто спілкуються зі мною англійською, хоч я з ними – українською або російською. Як би я не говорила, розумію, що не достукаюся до деяких людей: у них просто картинка та звук не зіставляються.

Ми взагалі не прийшли на конкурс доводити, що ми українки. Те, що це так – просто факт


Міріям: У моєму оточенні всі вже дуже звикли до того, що я маю інше походження. Моя подруга інколи забуває, що на мене можуть якось подивитися. Дійсно, деякі люди на вулиці можуть пожартувати в мій бік. Але я на це вже не зважаю. За моїми відчуттями, зараз набагато краще ставляться до людей різного походження. Звісно, расизм не зник, але за ставленням до мене зараз усе добре.

Сіона: Що далі, то менше я бачу проявів расизму навколо. Люди стають толерантнішими, тактовнішими. На щастя, зараз діти не так стикаються з расизмом, як раніше. Звісно, чула різні історії – і коли темношкіру людину могли побити.

Міріям: Варто розуміти, що кожна людина мала різну освіту, виховання, досвід. Але мені здається, кожному расисту варто поїхати в іншу країну, побачити світ. Це дозволить зрозуміти, які люди можуть бути різні, добрі, цікаві.

Фото: Юлія Кочетова

Маріам Найем

культурологиня, художниця

українка афганського походження

Мій батько з Афганістану. Спочатку за Радянського Союзу він переїхав у Москву вступати на аспірантуру. Потім познайомився з моєю мамою, яка є українкою, і вже разом вони переїхали до Києва. Батько забрав з Афганістану двох моїх братів, які є пуштунами. А я наполовину пуштунка.

Уперше упередження до себе я відчула вже в підлітковому віці. Мені пощастило, що в садочку діти були занадто маленькі, щоб таке помічати. Я з дитинства називала себе Машею. Й оскільки ім’я – це маркер походження, коли я називала себе Машею, ні в кого не виникало питань. Коли пішла до школи, у мене в класі було кілька інших дітей із різними етнічними походженнями: з Вірменії, Грузії, Конго. Я не була єдиною людиною, яка виглядала якось інакше. Пам’ятаю, якщо з хлопчика з Конго жартували, то мене в цьому плані не чіпали взагалі.

Десь у 12 років я змінила школу, і там моє ім’я стало більш помітне. Чому? У попередній школі мене всі знали з дитинства й навіть вчителі називали Машею. А в новій школі називали за журналом моє повне ім’я – Латіфа Маріам. І це було дуже незвично. Мені постійно доводилося просити, щоб мене називали Машею. Саме в той період усвідомила, що етнічно я не українка. З одного боку, мені пощастило, що до цього віку ніхто не звертав увагу на це, а з іншого, виявляється, я «інша» й на це тепер вказували мої однокласники.

Коли у person of colour (термін, який описує людей з небілим кольором шкіри – ред.) запитують, чи стикалася вона з упередженнями, у голові проноситься дуже велика кількість ситуацій. Але ми звикли не розповідати про це, тому що це просто частина буденності. Й ось зараз я згадую різні історії, а потім думаю: «Це ж така дрібничка, навіщо про це розповідати?» Думаю, якщо запитати, то у всіх людей був хоча б якийсь елемент булінгу в шкільні часи. Просто в мене це завжди було пов’язане з моєю етнічністю.

У мене в школі були праві люди, яким треба було кудись виражати свою агресію і вони пробували мене залякати


Були моменти, які зробили мені дуже боляче, але підготували до реальності. У 12 років в музичній школі на одному із занять з музичної літератури я сіла на перше місце. Прийшов інший хлопець, сказав, що хоче там сісти, на що я відповіла, що не буду вставати. Він сказав: «Пішла звідси чорномаза!» Я вилетіла з кімнати просто в абсолютному шоці й розплакалася. Це був перший раз, коли я так стикнулася з расизмом.

Такого надалі було дуже багато. На ДПЮ мені давали автомат, одягали арафатку та фотографували. І я, будучи підлітком, вдавала, що мені це подобається. Таких історій просто безліч. Це просто елемент моєї реальності.

У мене в школі були праві люди, яким треба було кудись виражати свою агресію і вони пробували мене залякати. Не знаю насправді, чи дійсно вони збиралися мене побити. Був час субкультур, і це могла бути одна з причин, чому люди себе так поводили. Такі історії, коли мене погрожували побити, траплялися раз чи двічі на рік.

Гіршими, ніж коли тебе намагаються побити, є випадки, коли стоїш у транспорті, до тебе підходять декілька скінів, публічно принижують, ніхто цього не зупиняє, і зробити з цим ти нічого не можеш у відповідь. Востаннє подібне жорстке приниження зі мною траплялося, коли мені було 20 років. Відтоді на вулиці я можу почути різні вигуки, але активної агресії у свою сторону не відчуваю.

Пам’ятаю, ми кудись ішли з подругою й поряд перехожий щось подібне мені вигукнув. Подруга почала вибачатися, казати, що їй так шкода, а я розумію, що мене це вже навіть не зачіпає, настільки це буденна ситуація. Звісно, соціально нормалізовувати це не можна, це неправильно. Але якщо ти для своєї психіки не нормалізуєш подібне, то весь час будеш знаходитися в стані шоку. Якби я реагувала щоразу, коли щось таке кажуть, то зараз уже це б не розповідала.

Якби я реагувала щоразу, коли щось таке кажуть, то зараз уже це б не розповідала


Я ще досі можу почути від своїх знайомих: «Та ці х*чі за*бали». Раніше, коли тільки усвідомила трешовість ситуації, хотілося всім про це розказувати. Я вже пройшла цю фазу. Зараз розумію, що краще пояснювати людині, яка до цього готова. Наприклад, нещодавно я була в компанії знайомих у гостях і вони теж почали: «Ці х*чі, звісно». І розумію, що це не люди, з якими я спілкуюся щодня. Можливо, вплинув алкоголь. Насправді вони не хотіли зробити мені боляче. Це не тому, що вони злі. Можливо, вони ніколи не стикалися з цим. Я нічого не сказала на це. Але якщо людина готова мене чути, я готова поговорити.

У мене є подруга, яка живе в європейському місті, і, коли ми говорили, вона сказала: «Звісно, ця толерантність мене трошки задовбує. Це дуже важко, коли ти сидиш, а до тебе підходять якісь мігранти та просять в тебе гроші». Я розповіла їй історію своєї сім’ї і що гіпотетично вона так могла говорити й про нас. Ми насправді не знаємо, що коїться в житті цих людей, чому вони приїхали. Вона мене почула й більше ніколи такого не казала. Але варто врахувати, що це була розмова тет-а-тет і ми достатньо близько знайомі, щоб я розповіла їй щось інтимне, і для неї, щоб вона зрозуміла, у чому неправа.

Під час знайомства мене запитували, звідки я так само часто, як і моє ім’я. Зараз це вже рідше трапляється, але в студентські часи це було просто нормою. Я не ставлюся до цього, як до расизму. Люди помічають, що в мене темніший колір шкіри чи більше волосся. Я спокійно відповідаю, але мене це трохи втомлює. Це як запитати у Віктора Павліка, чи подобається йому пісня «Шикидим». Чесно, мабуть трохи набридла. [сміється] Я деякий час жила в США, і там таких питань узагалі ніколи не виникало.

Повністю я прийняла своє ім’я лише кілька років тому. Раніше в мене була така дихотомія: Маша – це я більш реальна, «звичайна людина», а Маріам – це образ для роботи. У якийсь момент зрозуміла, що навіть мої друзі, хоч звертаються до мене як до Маші, між собою називають мене Маріам. Тому перестала ділити себе та прийняла, що це моє ім’я. Утім, досі не можу звикнути до свого першого імені – Латіфа. Так звали матір моїх братів, яка померла.

Під час знайомства мене запитували, звідки я так само часто, як і моє ім’я


У мене є четверо друзів, які хотіли зі мною поговорити про расизм. Це не було у форматі буденної розмови, вони прийшли до мене та сказали: «Поясни за ксенофобію». Я почала розповідати. Їхнє ставлення після цього начебто змінилося. Тоді я зрозуміла, що єдине, що допоможе в цій ситуації, – це емпатія. Але емпатія – це ресурс. Щоб зараз сісти й поговорити на таку тему, потрібно мати сили. Розумію, що не у всіх є ресурс на це. Але якщо ви можете, поспілкуйтеся про це з іншою людиною, яка відчуває на собі цю проблему, щоб розібратися. Емпатія – це рушійна сила добра.

Юлія Багінська (Цой)

перукарка, співвласниця haze

українка корейського походження

Мої батьки – корейці. Народилася я в Узбекистані, і через 5 років наша сім’я переїхала до України. Батьки займалися фермерством, вирощували овочі й тому вирішили жити саме тут через родючий чорнозем. Ми поселилися на півдні, у Херсонській області. Часто змінювали місце проживання, що чотири роки. За своє дитинство я вчилася в трьох різних школах, у трьох різних селах.

Здебільшого я стикалися з різними упередженнями через своє походження саме в шкільному віці. Нетактовність проявляють передусім діти. Після зміни шкіл період адаптації був доволі важкий. У класі зазвичай мене любили, бо я була відмінницею, з якою всі добре спілкувалися. А ось інші діти могли глузувати. У шкільних коридорах мене кривляли, обзивали, але конкретних ситуацій уже не пригадаю.

Я була спокійна й тиха, тому ніколи агресивно не реагувала на подібні випадки. Але так, це могло зачепити в глибині душі. Хоч розуміла, що проблема не в мені, а в людях, які не виховані й дозволяють собі так обзиватися. Тому просто намагалася не звертати уваги. Мої брати вчилися в старших класах і могли б за мене заступитися, але я їм не розповідала про такі випадки. Можливо, соромилася.

Думаю, це дуже вплинуло на мою самооцінку. Із дитинства й до 25 років я вважала себе некрасивою та соромилася своєї зовнішності. Коли хтось на мене довго дивився, я засмучувалася. Мені здавалося, що на мене дивляться, бо «не така, як усі». Особливо такі думки були в підлітковому віці: я думала, що мене ніхто не полюбить і завжди буду сама. Це також вплинуло на довіру до людей: коли зі мною хотіли спілкуватися чи дружити, на підсвідомому рівні я шукала в цьому якийсь підступ.

Це дуже вплинуло на мою самооцінку. Із дитинства й до 25 років я вважала себе некрасивою та соромилася своєї зовнішності


Зараз у Києві я відчуваю, що люди стають відкритішими до чогось нового, і все рідше стикаюся з упередженнями через свою зовнішність чи походження. Людям подобається якась «родзинка», особливо в б’юті-індустрії, де я працюю. Інколи мене запитують, звідки я. Найчастіше – таксисти, особливо, коли розуміють, що я місцева. Я нормально ставлюся до таких запитань і розповідаю, що є кореянкою, живу в Україні.

У великих містах є певна «надивленість», коли наживо можна побачити людей різного походження. У менших містах чи селах на тебе все ж будуть дивитися, як на якийсь експонат. Навіть у Києві таке буває. Якось я йшла по вулиці Саксаганського, біля будівлі сиділа жінка. Вона попросила в мене грошей, на що я відмовила. Після цього жінка плюнула в мою сторону та сказала: «Повертайся у свій Китай». Я навіть не стала на це звертати увагу. Просто оточую себе людьми, які ставляться до інших як до просто людей, не ділять на «своїх» і «чужих» за расовими чи національними критеріями.

Софія Садирбаєва

працює у сфері EdTech

українка киргизького походження

Мій тато з Киргизії, і дідусь – киргиз, бабуся – татарка. Дідусь був військовим, тому вони часто переїжджали. Моя мама – з Дніпра, у неї українсько-білоруське коріння. Я здавала ДНК-тест MyHeritage, і мені показало, що в мене є також походження з балканських країн. Я вважаю, що в мене смуглява шкіра не через моє азійське походження, а саме через балканське. Тому що мої мама, тато й брат мають світліший колір шкіри. Із нас чотирьох я завжди виділялася та задумувалася, чому так. Коли була маленька, то взагалі думала, що я – прийомна донька.

У дитинстві у дворі мене часто ображали через колір шкіри. Казали «їдь назад у свою Африку», обзивали «чорножопою», «ч*ркою». У мене створювалося відчуття, що виглядати, як я, не круто, що це щось другосортне. Начебто треба бути саме білошкірою блондинкою, а не темношкірою. Це створювало відчуття, наче я дійсно якась «не така». Мені було страшно опинитися в нових колах спілкуваннях, бо в будь-якій новій компанії мене завжди запитували щось на зразок: «У тебе що, тато з Африки?»

У школі були переважно хороші стосунки, але в 5–6 класі мої однокласниці могли дозволити собі назвати мене «чорножопою», начебто люблячи. Але мабуть, вони все ж вважали це моїм недоліком. Я тоді дуже хотіла з ними дружити, тому заплющувала на це очі. Мене часто запитували «звідки ти приїхала?», могли жартувати над моїм походженням, навіть не задумуючись, наскільки це мені неприємно.

У будь-якій новій компанії мене завжди запитували щось на зразок: «У тебе що, тато з Африки?»


Усі подібні слова викликали в мене відчуття безсилля. Приходила додому, плакала, мама казала не слухати такі образи. Я не розуміла, що мені відповідати на них. Я знала, що ніяк не виправити те, що маю такий колір шкіри, але мене такою не приймають. Пізніше дізналася, що Майкл Джексон був темношкірий, поки не зробив операцію. Для мене це була надія, що зможу змінити колір шкіри. Я загадувала бажання на день народження, щоб моя шкіра посвітлішала. Зараз розумію, що це створило в мене проблеми з самооцінкою та впевненістю в собі. Це похитнуло мою чітку внутрішню віру, що зі мною все окей.

Я вже давно не чула таких слів на свою адресу. Коли потрапляю в нове оточення, мене можуть доволі делікатно запитати, яке в мене коріння. Для мене це вже очікувана частина розмови. Що мене дивує, це те, що багато людей не знає країну, як Киргизстан, хоч це немаленька країна. Тому з конкретними стереотипами про своє походження я не стикаюся, адже люди можуть нічого не знати про киргизів.

А ще в мене складне прізвище й по-батькові: мого тата звати Тахір, я Тахирівна. Й ось на цьому моменті досі можуть посміятися. Хоча немає нічого смішного в імені, а до того ж в імені мого батька. Дивує, що такі коментарі можуть звучати від людей віком близько 30 років. А ще досі кажуть фрази на зразок: «Темношкірі люди не дуже розумні, але от у спорті вони молодці». Я б хотіла чути таке все менше й менше та щоб люди любили одне одного, незважаючи на колір шкіри, віру й так далі.

Мені здається, щоб було менше упереджень щодо людей різного походження, треба займатися саморозвитком, подорожувати. Навіть мої батьки були шоковані, коли я зустрічалася з темношкірим хлопцем. Мені було сумно, що вони так поставилися, але я розумію, що проблема в тому, що вони дуже вузько дивляться на світ. Треба бути гнучким і готовим приймати різних людей. Моє головне повідомлення: я ок, і всі інші теж ок. Що більше різноманіття в суспільстві, то легше людям приймати тих, хто навколо.

Текст:

Софія Пилипюк

редакторка Wonderzine Україна

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.