Життя«Це не про забуття». Фіксерка, письменниця й історикиня про нормалізацію війни

Це нормально, що на новини про страшні, трагічні події українці реагують спокійніше й менш емоційно. Люди вже не мають стільки емпатії, щоб розпорошуватися на все. Ми адаптувалися до війни, і статистики від Axios і Google Trends це лише підтверджують. А оскільки ми живемо в епоху кліпового мислення, то медіа, на жаль, і надалі будуть боротися за кількість переглядів. Саме тому вони вже менше публікують новини, навіть, умовно, ті, які могли би бути дивовижними на початку війни.

Бажання перейти за посиланням і прочитати статтю спрацьовує тоді, коли є wow-ефект чи здивування. Згадаймо принцип шести «с», який використовує українська програма ТСН: секс, скандал, сенсації, сльози, смерть, сміх. І попри це, Україна кілька місяців підтримувала найвищу увагу світових ЗМІ, це хороший результат. Але тепер українці повинні зрозуміти таке: хоч уваги стає менше, та ми можемо провокувати інфоприводи й мусимо навчитися робити це ефективно.

У контексті комунікацій найважливіше зараз не звикати до звірств росії, які тривають від самого початку. Це не нормально. Це дикі речі, які важливо документувати й доносити до журналістів фактажем, а не емоційним бекграундом. На початку війни я працювала фіксеркою для ВВС. Тоді вони шукали підтвердження того, що бомбу на Драмтеатр у Маріуполі дійсно скинули саме російські війська. Для мене, як і для всіх українців, це був очевидний і доконаний факт, та медіа, як і світові організації, потребують свідків, фото- й відеопідтвердження. Коли дійде до трибуналу над злочинцями, увесь цей фактаж буде використано. Й ось нещодавно журналіст надіслав мені дослідження Amnesty International, зроблене за нашими роботами (з моменту інтерв’ю організація встигла себе дискредитувати в очах усіх українців, та дослідження справді якісне й доводить факт звірств і військових злочинів росії). Збір даних про людей, пошук свідків, цифри надзвичайно цінні для документації злочинів.

Круто, коли в медіапросторі присутні також позитивні новини. Це така комунікація, яка орієнтується на людину і її почуття. Людям потрібно відчувати щастя, гордість, приналежність до перемог і часом навіть не в контексті війни. Головне знаходити ці новини й уміти правильно їх ретранслювати. Якось я проходила повз квітковий магазин і помітила напис про те, що квіти – це маленьке щастя в складні часи. Це могла бути мила історія, як українські бізнеси пристосовуються й продовжують працювати попри війну. Адже економіка країни мусить розвиватися, а ми всі – підтримувати цю думку.

Варто прийняти те, що люди не можуть дуже довго зосереджуватися на чомусь одному. Світ великий, і після російського вторгнення сталися й інші події. У США, які медійно нас сильно підтримували, відбулися фатальні обстріли в школі, був суд над Трампом. На Шрі-Ланці – революції. Можлива війна між Китаєм і Тайванем. Увага й надалі буде розпорошуватися. Утім «Як ви можете так перейматися за 11 вересня, якщо в нас в Україні померло значно більше людей» – це нездорова риторика, яку часто використовує росія. У ній немає емпатії. Це називається whataboutism. Однак не варто робити це мірилом і визначати, у кого більше горе. А ще це позиція жертви. Проте нам треба зброя й повага, а не жалість.

Формування чітких меседжів є важливою умовою нашої ефективної комунікації з іншими країнами. Перше послання, яке варто просувати, – це відхід від образу жертви до образу сильної, мужньої країни, що надихає. Другий меседж не змінився від початку війни, і він про зброю. Важливо пояснювати, що ми її потребуємо не для насилля, а для захисту. Третій – санкції. Це спосіб тиснути на росію і, хочу вірити, на їхніх людей. Й останнє: у центрі повинна бути людина. Цифри й статистики важливі, але персональна історія – це завжди дуже сильна емоція та тригер. Уся комунікація у світі тримається на людях. Історія українця чи українки мають значення.

Чи нормалізуємо ми війну, коли постимо звичайне життя в соцмережах? З одного боку, я розумію предмет дискусії, але, чесно кажучи, уявити собі, як по-іншому, не можу. Мені не дуже подобається слово «нормалізація», проте так, війна досі триває і ми до неї адаптуємося.

Людина не може постійно знаходитись у перманентно однаковому стані шоку від чергової трагедії. Якби ми щоразу проживали погані новини як вперше, це було би дуже важко. Я думаю, ідеться радше про стабілізацію людської психіки, яка вже навчилася вміщати стан війни в країні, роботу, виховання дітей, донати та страшні новини. Це говорить радше про нашу внутрішню силу й здатність адаптуватися.

Водночас, якщо ми прагнемо побудувати нове більш свідоме суспільство, то, як раніше, уже не буде, і в соцмережах теж. Ви не можете просто вести лайфстайл-блог, ігноруючи реальність. У кожного з нас тепер є відповідальність за те, щоби бути свідомими, допомагати, читати новини й аналізувати їх. Періодично я також вважаю себе зобов’язаною говорити про те, що потрібно підтримувати рівень цікавості до війни. У кожного, хто користується соцмережами, є своя аудиторія, і ми таким способом теж стаємо медіа.

Я бачу, як люди намагаються урізноманітнити способи зібрати гроші й допомогу в інстаграмі. Це говорить про нашу креативність, яка дійсно дуже потрібна. Просто запостити кнопку й написати, куди надсилати гроші, уже не ефективно. Ще варто персоналізувати історію, пояснювати для кого чи чого ви закликаєте допомогти. Я помічаю, що зараз діти дуже часто збирають на підрозділи, де воюють їхні батьки. Як на мене, це дуже зворушливо й тепло. Такі збори люди сприймають більш особисто.

Водночас зараз уже точно не діє тактика перебору, коли людина щодня постить 5 різних зборів. І це не значить, що ми втомилися донатити. Згадаймо, як швидко українці зібрали на байрактари. Просто потрібна міра і, можливо, більш оригінальне й зручніше оформлення поста.

Мені подобається нове правило щоденних донатів, це вже навіть стало флешмобом. Люди його підхопили, вони постять хештег «щоденний донат» й регулярно допомагають. Цікаво, коли проводять лотереї в соцмережах. З одного такого розіграшу я отримала гільзу, якою вдарили росіян у Сумській області. Я зробила 3 донати. [сміється]

Ми всі завдяки соцмережам можемо привертати увагу світу до України. Це питання нерозривно пов’язане з мовним, як за кордоном визначити, що ви свій чи своя? Заговоріть – і я зрозумію, що ви з України. Цікавтесь українською культурою, споживайте українське – і тоді ваше віртуальне життя, яке частково відбиває дійсність, теж зміниться. А що більше українського навколо, то сильніше ми відчуватимемо, що захищаємо своє.

Існує таке упередження, що вся людська історія супроводжується регулярними війнами. Це так, однак варто враховувати, що ці війни відбувалися в різних куточках світу, і більшість людей до ХХ століття жили спокійно й без великих суспільних катастроф. Тому стан ось цього постійного очевидного насильства для людей не нормальний. І те, що переживають українці, навіть ті, хто у відносній безпеці, не є прийнятним.

Однак люди – такі істоти, які досить швидко пристосовуються до навколишніх умов. Тому навіть якийсь найбільш незвичний стан, який є досить тривалим, може нормалізуватися. Ба більше, люди тяжіють до того, щоб намагатися якось побудувати свої рутини, влаштовувати життя, незважаючи на обставини. І це в певному сенсі нормально, тому що жити в стані повної бойової готовності 24/7 ні людина, ні суспільство не може.

Інше питання, як ми оцінюємо визначення «нормалізація» в контексті війни? Часто воно несе негативну конотацію, що начебто люди забувають про війну. Однак, якщо йдеться про те, що війна стала частиною нашої повсякденності, тоді так, це нормалізація. Глобально неможливо повернути життя, яким воно було до 24 лютого, але ми вписуємо нові практики на кшталт донатів чи волонтерства у свою повсякденність, і в певному сенсі вони стають «новою нормою». Тим паче суспільство живе за певними правилами. Як би нам не хотілося весь час волонтерити та допомагати ЗСУ, ми мусимо працювати, підтримуючи таким способом нашу життєдіяльність та економіку країни.

Однак нормалізація – це питання радше етичного характеру. Воно стосується того, як люди справляються з цією новою реальністю, як вони вибудовують свою нову рутину, чи є в ній місце для війни? Я спостерігаю, що зараз дуже часто говорять, що не можна сприймати війну як те, що відбувається десь далеко й мене не стосується. Дійсно, для частини людей ігнорування війни – захисний механізм. Однак це вже запит до психолога, а загалом це хибне рішення намагатися жити як раніше без урахування нових умов. Війна тепер стала частиною нашого життя.

Часом зустрічаються певні моралізаторські повчання, що ми помічаємо тільки те, що знаходиться в нас під носом. Часто ці претензії адресуються іноземцям. У цьому разі я вважаю доцільним враховувати певні історичні фактори. Для поляків й інших сусідніх країн ця війна є більш «намацальною». Чехи, литовці можуть уявити рівень жорстокості в Бучі, тому що в їхніх особистих історіях є спогади про рідних, які були репресовані чи закатовані в таборах. Людям же, які живуть десь за океаном, важко усвідомити всю повноту трагедії. Це все просто не вкладається у звичний плин подій у житті людини.

Тому я не оцінюю це явище як погане, просто люди так влаштовані. Наша емпатія, здатність до розуміння має певні обмеження. Іноземці можуть нам співпереживати, якщо ми правильно транслюватимемо, що відбувається. Велика зла імперія напала на значно меншу територіально, але дуже волелюбну й сміливу країну. Це сильна й, що важливо, правдива історія, яка викликає повагу й емпатію.

Найголовніше завдання для українців зараз – намагатися не шкодити психічному здоров’ю й продовжувати жити в нових реаліях. Для цього важливо зрозуміти, що адаптація до тих умов, у яких ми проживаємо, – це не значить звикання. До війни неможливо звикнути. Вона не є нормою нашого життя. Говорячи про адаптацію, я маю на увазі, що ніхто з нас не може бути на піку емоцій нескінченно.

Якщо ми пригадаємо, то кожен на своєму досвіді вже справлявся з якимись труднощами. Це не була війна, але, наприклад, незапланований переїзд, розлучення, утрата близьких. Тобто ми всі до чогось вже адаптовувалися. Зараз нам теж потрібно це робити. Після шоку, заперечення, агресії, суму відбувається процес прийняття. Тоді приходить розуміння, що є речі, на які ми не можемо вплинути. Однак можемо змінювати наше сприйняття цих подій.

Абсолютно точно Україні зараз і в майбутньому дуже потрібні здорові фізично й психічно люди. Тоді кожен на своєму місці зможе відновлювати країну й допомагати тим, хто повернеться із зони бойових дій. І тому ми точно мусимо працювати над собою.

В умовах війни життєво необхідно за можливості забезпечувати базові потреби: спати, їсти, пити й намагатися дозовано споживати інформацію. Це важливо, тому що наша психіка теж потребує відпочинку. Далі варто чесно собі відповісти, що я можу й хочу робити зараз, що мені вдається добре? Не варто братися за все. Зосередьтеся на тому, в чому ви відчуваєте себе потрібними. Наступне – турбота. Проявляйте турботу до інших і просіть про підтримку для себе. Наш мозок насправді дуже люблячий, він хоче контакту, комунікації, любові. Тоді людина не відчуває себе покинутою.

Нам важливо не картати себе, а взяти відповідальність за свої стан і дії зараз. Кожен налагоджує життя, як може: хтось трохи відволікається від новин, хтось волонтерить, хтось ходить на роботу чи доглядає за дітьми. Дистанціювання від подій також дає нам можливість продовжувати жити. Тому, чи можемо ми звикнути до війни? Ні. Чи можемо адаптуватися й жити в тих умовах, які в нас є? Так, можемо й повинні.

Спершу я навіть не розуміла, у чому суть дискусій, адже для філолога слово «нормалізація» не несе жодного негативного значення. У тлумачному словнику воно означає приведення до певної норми, не більше й не менше. У цьому немає нічого страшного.

Ми всі, наприклад, після хвороби прагнемо нормалізувати своє самопочуття, щоб організм повернувся до звичного стану. Політики ж хочуть чимшвидше впорядкувати якісь бурхливі події в суспільстві, як-от соціальне збурення, щоб країна продовжувала функціонувати й розвиватися. Для економістів не дуже добре, коли стрибає курс валюти, тому вони теж намагаються нормалізувати ситуацію.

Однак я не думаю, що українці сприймають це слово хибно, радше більш вразливо в контексті війни. Оскільки в країні йде боротьба, то ми спершу прагнемо перемоги й помсти, а вже потім нормалізації й у жодному разі не примирення. Саме тому нормалізація декого лякає. Здається, що це слово якраз й означає піти на якісь поступки. Воно сприймається ніби як синонім до «сідати за стіл переговорів з росією». У цьому сенсі українці, звісно, не хочуть такого розвитку подій.

Позитивним же синонімом до нормалізації може бути слово «адаптація». Ми не звикаємо, бо «звикання» все ж несе негативну конотацію, а пристосовуємося до умов війни. Слово «заспокоєння» теж буде доречним. Тобто ми вже не панікуємо, знаємо, що робити, і спокійно крок за кроком наближаємося до нашої мети. Іншим синонімом є слово «систематизація». Уже немає того хаосу, який був на початку. Відбулася систематизація роботи, і прийшло розуміння, що на війні одні завдання, у тилу – інші. Тепер кожен на своєму місці.

А от стабілізація, мені здається, це інше. Цього стану зараз важко досягнути. Зараз, наприклад, немає повітряних тривог і всім живеться спокійніше, а потім читаємо новину про приліт – і вся Україна знову в тривожному стані. Навряд чи це можна назвати стабілізацією. Тому до кінця війни і ще певний час у післявоєнний період українці не будуть досить стабілізовані, а от адаптовані – так. У сенсі, що ми знаємо, що можемо відчувати, і маємо план дій у різних ситуаціях.

Визначення нормалізації війни є дуже строкатим і, як на мене, досить складним питанням. Чому? По-перше, якщо війна вже почалася, а українці виявили готовність захищати свій суверенітет, свою територіальну цілісність, обороняти демократію й конституційність, це вже підтверджує нашу готовність іти до кінця.

Припустимо, є ще дві сторони, які також показують багатогранність цього визначення: люди, які проживають у зоні бойових дій, і пересічні громадяни, які мешкають у Центральній і Західній Україні. Перші зараз живуть у складних і напружених обставинах, які супроводжуються масовою розрухою, жахом і болем. Відповідно про ніяку нормалізацію йтися не може. Натомість війна для українців з відносно безпечних регіонів дійсно потроху нормалізується. Чому? Тому що просування російських військ стрімкими темпами вже не відбувається. У таких умовах усе ж можна жити відносно мирним життям, працювати, налагоджувати свою рутину.

Якщо говорити про росію, то, звісно, вона зацікавлена в продовженні війни. Для них нормалізація нині найбільш вигідна. Бліцкриг провалився, намагання просунутися вглиб успіхів не має, тож росіянам, як мінімум, хотілося би залишитися в тих межах, які їм на сьогодні вдалося захопити. Для росії нормалізація війни в тому сенсі, що дві сторони приймають актуальний розвиток подій і кордони, які зараз маємо, – це найприємніший факт, який міг би відбутися.

Той, хто цікавиться історією нашої держави, знає про багатовікову боротьбу України за свободу й незалежність. Тому нормалізація війни загалом на генетичному рівні не є природною й не стане такою для українців. Я із впевненістю можу сказати, що ми не повторимо історію ні Сирії, ні Ізраїлю, ні іншої країни, яка регулярно воює, хоч би хто намагався нам це нав’язати. Українці не можуть знаходитися під довгим впливом чиїхось утисків чи обмежень, наша історія тому підтвердження. Навіть якщо цей конфлікт певною мірою заморозиться й продовжуватиметься в повільному темпі, це однаково не буде схоже на випадки інших країн.

Ця війна дійсно особлива. Передусім тому, що українцям удалося показати свою волю й довести, що ми – не росія. Іноземці помітили хоробрість України й водночас ницість, жорстокість і фашистський акцент росії. Ще в нас є союзники й нас підтримують. Увесь світ уже фактично втягнутий у цю війну. Тож ідеться не тільки про Україну, а й про світовий порядок. Це усвідомлення мотивує продовжувати боротьбу.

Я думаю, українцям вистачить сили ще надовго, навіть на тому рівні, на якому вони є зараз. Хибно вважати, що ті, хто в тилу, – це пасивні спостерігачі. Більшість людей просто почали спокійніше сприймати сам факт війни, більш реально оцінювати ситуацію, стали терплячішими, діють без зайвої паніки чи надриву. Однією неприємною новиною вже не вдасться розпорошити нашу думку. Тепер усе набагато складніше. Ми всі об’єднанні й працюємо злагоджено і таким способом мотивуємо одне одного.

Війна росії з Україною, як на мене, уже перейшла в ту фазу кінця, коли можна виглядати перемогу. Це агонія з боку росії. Росіяни вдаються до терактів і таких підступних методів у війні не тільки тому, що не мають значних успіхів на полі бойових дій, але й тому, що не очікували й не можуть змиритися з тим, що тут їх не чекають. Це ознака того, що українці виявилися сильнішими і за духом, і за бойовою готовністю. Я назвала б це головним моментом, який визначає, що нині перевага все ж таки на боці України.