Views Comments Previous Next Search Wonderzine

Подкасти«То занадто молода, то занадто стара – ти завжди не підходиш». Катя Тейлор про жінок у культурі

А також про закриття Рort creative hub і мистецтво на карантині

«То занадто молода, то занадто стара – ти завжди не підходиш». Катя Тейлор про жінок у культурі 
 — Подкасти на Wonderzine

Катя Тейлор – експертка із сучасного мистецтва та засновниця агенції культурного менеджменту Port.agency та простору Port creative hub. Нещодавно вона анонсувала його закриття та переїзд до Kooperativ, де вже відкрилася перша виставка Port.agency з початку карантину.

Під час її кураторства HeForShe Arts Week була створена незалежна премія Women in Arts. Її заснували ООН Жінки в межах руху солідарності за гендерну рівність HeForShe в Україні в партнерстві з Українським інститутом. Мета премії – звернути увагу на досягнення жінок, які працюють у мистецтві, публічно подякувати їм за внесок у цю сферу й надихнути на нові досягнення.

У новому випуску «ЇЇ» ПОДКАСТУ Катя розповідає, про те, як культурна сфера адаптується до карантинних умов, чому вирішила закрити Port creative hub та як почала цікавитися фемінізмом.

Читайте короткий варіант інтерв’ю або слухайте повну розмову в подкасті на зручних для вас платформах (Apple Podcasts, SoundCloud, Spotify, Google Podcasts).

Матеріал підготовлено в партнерстві з рухом HEFORSHE В УКРАЇНІ.

Після 100 днів карантину в Україні ви в Port.Agency відкрили виставку «100 днів самотності». Як пройшли твої 100 днів на карантині?

Спочатку я дуже хвилювалася, не знала, що буде з нами, з бізнесом. Тому перша половина [карантину] пройшла у стресі, але я відволікалася роботою, виходила у прямі ефіри, в яких говорила з експертами, і мене це сильно заспокоювало. Бо коли ти не один у цьому човні, не так страшно.

Ви анонсували закриття простору Port Creative Hub і зміну формату роботи. Розкажи детальніше про це. І взагалі – як тобі далося таке рішення?

Port Agency – агенція культурного менеджменту, вона є парасольковою організацією, яка об’єднує кілька різних напрямів. Один із них – Port creative hub – простір, в якому ми проводили події. З нього все почалося. Нам було важливо його відкрити, бо було багато заходів і нам хотілося проводити їх у себе, а не орендувати майданчик.

У нуль ми вийшли у 2018 році, до цього це була неприбуткова організація. У нас з’явилися доходи, я дуже раділа, бо це означало, що організація існує окремо від мене. Коли почався карантин, усе розвалилося. Тому ми ухвалили важке рішення закрити простір, принаймні на зараз.

Мені було важко відпустити це, бо хаб – не просто майданчик, а велика частина мого життя. Це довго був доказ того, що «я чогось варта». На емоційному рівні дуже сильно ідентифікувала себе з Портом. Але було потрібно рухатися далі. У цей момент прийшла пропозиція від Kooperativ зробити там річну артпрограму. Тому ми вирішили закрити Port і натомість вдихнути нове мистецьке життя у простір, який цього потребує.

Мені було важко відпустити це, бо хаб – не просто майданчик, а велика частина мого життя. Це довго був доказ того, що «я чогось варта»

– Зараз багато культурних продуктів виходять в онлайн, стають безкоштовними. Наприклад, віртуальні тури музеями. Чи впливають такі тенденції на культуру в Україні? Чи є майбутнє в переходу з офлайну в онлайн у цій сфері?

Карантин кардинально нічого не змінив, а прискорив деякі процеси, зокрема диджиталізації.

Я думаю, що немає єдиної відповіді, що має бути онлайн, а що – офлайн. Звісно, коли ми кажемо про якісь міжнародні проєкти, то онлайн дуже допомагає. Але якщо говорити про культурний досвід, то важливо відчувати його персонально, взаємодіяти з творами мистецтва наживо. Навіть фестиваль в онлайн та офлайні – це різні речі. Думаю, важливо міксувати й робити це збалансовано. Важливо використовувати диджиталізацію як інструмент, щоб покращити продукт чи надати послуги більшій кількості людей.

Наприклад, наш «Супермаркет культури» (благодійний онлайн-магазин Port.agency на підтримку української культурної індустрії – ред.) скоро перетвориться на «Гіпермаркет культури». І це буде більш складна платформа, за допомогою якої ми зможемо надавати консультації музеям – зокрема, з диджиталізації, бо багато хто не знає, як це зробити. Ми робимо цей проєкт із розрахунку на те, що диджиталізація – неминуча. Утім, багато державних інституцій звикли працювати за класичними канонами, їм важко переформатуватися. Плюс, завжди ще стоїть питання бюджетів. Тому ми хочемо допомогти їм зробити це нашими ресурсами.

Ви відкрили першу виставку з моменту запровадження карантину. Чи змінюється зараз формат виставок через пандемію?

По-перше, ми просто вже не могли терпіти [сміється]. Але також ми хотіли показати рефлексії художників на цей час, оскільки вони завжди трішки на крок попереду суспільства, раніше реагують. Коли приходиш на цю виставку, то хоча б з одним твором відчуєш, що художник відтворив у певній формі щось близьке тобі, що ти не міг сформулювати. Тому для всіх нас це певна рефлексія.

Звісно, ми не можемо приймати велику кількість людей. Ми не робили вечірки з відкриття, хоча дуже хотілося. Можливо, зробимо фінісаж – коли виставка буде закриватися. Тому ми запрошуємо глядача сам на сам відвідати цю виставку – мені здається, це дуже важливо. Не тільки з естетичної точки зору, а й психологічної. Ти не можеш так провзаємодіяти з мистецтвом в онлайні, як коли ти відчуваєш його очима, вухами, вібраціями. Ти маєш бути віч-на-віч із творами мистецтва.

Давай поговоримо про жінок у мистецтві. За твого кураторства HeForShe Artsweek була придумана премія Women in Arts. Розкажи, як з’явилася ідея?

Такі премії існують у світі й вони потрібні. Протягом сотень років жінки були вилучені з історії мистецтва. Не тому, що вони не хотіли щось робити чи були менш талановитими, а тому, що їм заборонялося. Вони не могли отримати освіту чи зробити виставки. Дозволено було малювати лише окремі сюжети, типу пейзаж, а не оголену натуру. Тому в жінок було багато перепон для того, аби залишитися в історії.

У другій половині ХХ століття – починаючи з 1970-х років – була велика хвиля фемінізму в мистецтві. І ось, наче все вирішили й зрозуміли, але на початку 2010-х років ХХI століття почався ще один потужний рух, нова хвиля фемінізму. Стало зрозуміло, що до цього стали всі: не лише жінки, які протестують, а й чоловіки. Ідея підтримки гендерної рівності – це просто ідея невеликого жіночого руху. І це дуже важливо для такої премії, бо вона має бути підтримана насамперед чоловіками.

Я вважаю, що жінки мають 50 на 50 ділити з чоловіками топ-10 відомих українських художників

Тому у 2019 році все склалося: була ідея премії, HeForShe були відкриті до неї, а Український інститут став партнером. І в перший же рік стало зрозуміло, що це дуже важлива премія, бо вона підтримала не тільки тих жінок, які були в номінантках або лауреатках, а й тих, які були у членах журі – загалом близько 60–70 жінок.

В Україні багато подій, які відбуваються один раз і більше ніколи не повторюються. І це не тому, що люди щось погано роблять, а тому, що повторювати одне й те ж саме – це важкий шлях. Тому ця премія не може бути впливовою з одного разу. Вона буде працювати лише якщо продовжуватиметься й до неї кожного року буде долучатися більше жінок, завдяки яким премія росте та впливає на більшу кількість людей.

Якщо я правильно розумію, місією премії є зробити жінок більш видимими в культурі. Чи відчувала ти, що в Україні жінки, які мали б бути видимими, залишаються непомітними?

Культурна сфера вважається «жіночою». Зазвичай вона некомерційна чи не дуже приваблива з точки зору бізнесу. Тому чоловіки просто сюди не йдуть і залишається більше простору для жінок. Але саме тому ця сфера не вважається або не вважалася дуже серйозною.

Якщо дивитися зсередини – тут є своя тусовка, є життя, є перемоги. У нас є своєрідна ілюзія, що культура важлива, що жінки в культурі – важливі. Але з боку політики й великого бізнесу – це не так. Завдяки премії ми виходимо за межі культурного поля. На рівень не лише Міністерства культури, наприклад, а й МЗС. HeForShe запрошує на цю премію іноземних послів, то це вже виходить на рівень дипломатичних відносин. Ця премія відкриває двері, які інші культурні події не могли відкрити.

Нещодавно записувала інтерв’ю з Ладою Наконечною й вона вважає, що в культурі жінки переважно в «обслуговувальних» сферах, типу кураторства, а відомими та успішними художниками все одно залишаються чоловіки. Ти це теж помічаєш?

Так, це є, навіть не лише в культурі. Чоловіки довіряють чоловікам, тому я не можу згадати, чи була в нас за останні роки міністерка культури. Бо чоловіки призначають чоловіків, бо вони розуміють їх, як ними керувати. Як керувати жінкою, яка буде на високій позиції, ніхто не знає.

Мені здається, це дуже сумний і застарілий стереотип, з яким варто боротися. Але такі премії також доводять, що жінки можуть бути класними менеджерами. Наприклад, у нас є номінація для жінок у культурному менеджменті, яку цього року виграла Юлія Сінькевич.

Я вважаю, що жінки мають 50 на 50 ділити з чоловіками топ-10 відомих українських художників. Але це все ще Ройтбурд, Криволап, Чичкан – і ми знаємо, як цей список продовжується. Це треба змінювати.

Зараз, коли я аналізую свої минулі персональні та робочі стосунки, я розумію, що в моєму житті дискримінації досить багато було

Ти займаєшся темою жіночого лідерства не лише в межах Women in Arts. Чому тебе хвилює ця тема? Чи відчувала ти на собі дискримінацію в цій сфері як жінка?

Я думаю, що все почалося з мистецтва. Воно відкриває очі на різні речі. Коли я почала вивчати історію фемінізму і зрозуміла всю картину, мене почало цікавити, чому жінки вилучені з історії? Коли відчуваєш несправедливість і ти є її частиною, то хочеш поборотися. Не може бути так, що ти відчуваєш, що тебе як жінку дискримінують, і не хочеш із цим нічого робити.

Зараз, коли я аналізую свої минулі персональні та робочі стосунки, я розумію, що в моєму житті дискримінації досить багато було. То ти занадто молода, то ти занадто стара, то ти занадто товста, то ти занадто красива або ні. І ти завжди не підходиш. Тому що тебе оцінюють не за професійними якостями. Ти жінка, а отже – тебе оцінюють за зовнішніми показниками. І ти завжди не така. Це вважалося нормою, але я рада, що це почало змінюватися. Причому інтенсивно за останні 5 років, особливо після руху #MeToo.

Чи є жінки, які мотивували займатися цією темою? Можливо, є хтось, кого ти вважаєш рольовою моделлю для себе?

Мені здається, у різний період життя це були різні жінки. Декілька років тому я подивилася фільм про Діану Вріланд, яка була редакторкою Harper’s Bazaar і Vogue. Мене дуже вразив її голос, позиція – вона була феміністкою, попри те, що вона жила в інші часи й була певною мірою революціонеркою тоді. Після цього я почала вивчати її біографію, вона мене сильно надихнула, порушила стереотипи про те, якою має та не має бути жінка.

Зараз мене надихає Рут Гінзбург – суддя Верховного суду США. Вона чотири рази пережила рак і вилікувалася від нього. Виступає за права жінок, упроваджує їх у своїй роботі й тримається серед цієї «чоловічої тусовки». Мені здається, що якщо можна казати про якусь рольову модель, то це вона.

Ти жінка, а отже – тебе оцінюють за зовнішніми показниками. І ти завжди не така

Ми вже з тобою говорили про те, що чоловіки вважаються успішнішими художниками, наприклад. Це пов’язано також із тим, що успіх часто вимірюють владою та грошима. А що для тебе означає бути успішною?

Це дуже складне питання. Мені здається, кожна людина по-своєму визначає це. Я можу сказати, що, наприклад, Рут Гінзбург – успішна. Бо все її життя було довгою боротьбою, але вона може на щось впливати.

Мабуть, змінювати щось для жінок у культурі, робити це системно – тобто мати владу для цього, а ще сили, час, здоров’я. Це дуже багато факторів. Ми весь час балансуємо. Як на серфі: якийсь час ти успішний, а потім тебе звалило, а ось ти піднявся й знову йдеш на хвилі. Недовго, але дуже конкретно.

Послухати повну розмову можна на Apple Podcasts, Soundcloud, Spotify, Google Podcasts

Матеріал підготовлено в партнерстві з рухом HeForShe в Україні

HeForShe – це глобальний рух солідарності на підтримку гендерної рівності, заснований ООН Жінки, в якому чоловіки та хлопчики стають головними агентами змін. З моменту запуску у 2014 році до кампанії приєдналися глави держав, провідні вчені, керівники глобальних корпорацій, спортсмени, митці та лідери думок, що поділяють філософію гендерної рівності. В Україні рух стартував у 2018 році й реалізується за фінансової підтримки Швеції.

Текст: Софія Пилипюк

Ілюстрації: Анна Сарвіра

Продюсер: Костянтин Гузенко

Верстка й обкладинка: Анна Шакун

Ведучі: Софія Пилипюк та Анна Хаєцька

Обкладинка: Сергій Сараханов

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.